Олексієнко Максим, 9 клас, Загальноосвітня школа I-III ступенів №9 Покровської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кіра Галина Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях цієї війни розпочався, як і для всіх українців, 24 лютого 2022 року. Життя з цієї дати назавжди стало іншим, і таким як раніше вже ніколи не буде... Страшний ранок цього дня дуже важко викреслити зі своєї пам'яті. Це був також і страшний день, паніка і нерозуміння того, що відбувається. Для мене було важко бачити розгублених батьків, які намагалися заспокоїтися і зрозуміти, що робити далі.

Ніхто тоді і уявити не міг, що на нас чекає і які випробування стоять перед нами.

Я, як і багато інших дітей, продовжував навчатись. Це було єдине заспокійливе для мене. Наші вчителі намагалися допомогти нам, розмовляли з нами, заспокоювали, давали поради. У свої тоді 12 років я вже багато чого почав розуміти і намагався дати раду своєму емоційному стану. Але якщо казати чесно, то мені було все одно страшно, як і всім людям, як малим так і дорослим.

Великим потрясінням для мене стало, коли батько пішов захищати Батьківщину. Ми залишилися самі: я, мама та мій молодший брат.

Болісно було бачити мамині сльози. Дуже важко передати емоції, які я відчував тоді. Якщо одним словом - то це розпач. Ми жили ще в своїй квартирі, багато обов'язків з’явилося у мене.  Саме тоді я зрозумів: поки батько виборює волю для рідної держави, я маю бути опорою для мами та брата. Обставини у місті були вже дуже напружені. Повітряна тривога лунала і вдень, і вночі, вікна не відчиняли, бо було психологічно тяжко це чути.

У людей почався  хаос, всі почали масово евакуюватися, знайомі всі поїхали, ми залишились майже самі у своєму під'їзді. Але ми трималися.

Важко було прийняти рішення поїхати, а ще важче поїхати туди, де нікого не знаєш, коли все твоє життя було тут. У місті закликали евакуюватися, і ми все ж таки вирішили поїхати . Коли ми збирали речі, було дуже сумно і страшно не повернутися більше додому. Але рішення було прийнято і ми поїхали. Дорогою ми зупинялись у чудових людей- зовсім чужих, які просто допомагали таким, як ми, таким, які покидають свої домівки і їдуть у нікуди.

Після знайомства з цими людьми, я повірив у людяність, вони залишились світлим променем у моїй пам'яті.

А потім ми переїхали до чудової жіночки, яка нас прихистила у себе. Це було мальовниче село, неподалік великого міста, яке стало нашою домівкою на деякий час. Ми були тепер у безпеці, але думками ми були вдома, сумуючи за своїм минулим життям. Всі розуміли, що треба  жити далі. Нам всім було важко, я дуже сумував за батьком, намагався допомагати мамі. Мене рятувало навчання, я відволікався завдяки цьому.

Час тоді ніби зупинився, ми жили однією надією, що війна закінчиться.

Час йшов, ми всі сумували за рідними, за домівкою і прийняли рішення повернутися ближче до свого міста. Оселились ми неподалік свого міста, у селі, разом з бабусею та дідусем. На душі стало легше. Рідні люди допомагали морально справлятись з цією ситуацією, яка відбувалася навкруги. І взагалі цінність рідних людей була мною переосмислена: я зрозумів, наскільки вони важливі у моєму житті. І це стосується не тільки рідних людей, а всього, наскільки важливо просто жити, любити людей, природу та життя. Моє життя розпочалось на новому місці. Постійно були думки, що ти неподалік від дома і від цього ставало тепло на душі, була надія, що повернешся.

Ніхто і подумати не міг, що те, що ми вважали не надовго пожити, перетворювалось вже на постійне жити.

За цей час багато чого було. Як і всі українці ми жили майже без світла. І не тільки жили, а і навчались. Як показує час до всього можна пристосуватись. І я, як і багато інших, пристосувався, я встигав і сидіти на уроках, і робити домашнє завдання, і займатись з репетиторами. Дякуючи нашим енергетикам, ми пережили і відключення світла, і відсутність зв’язку... Нас не лякає більше це, ми зможемо і навчатись, і працювати.

Зараз на моєму шляху, і не тільки на моєму, нові випробування. На жаль, зараз моє рідне місто зазнає руйнації. Це місто мого дитинства, місто, де мій дім, місто, де мої друзі.

Важко прийняти, що там оголошена примусова евакуація, майже всі жителі міста покинули його. До цього не можливо бути готовим. Болісно збирати речі, їхати, покидати домівку на невизначений час. Війна триває вже майже 1000 днів, це так багато, стільки днів суму, болі, горя пережили всі ми. Але я намагаюся залишитися оптимістом,  я вірю, що все найближчим часом налагодиться. Зараз мені вже 15 років і я продовжую жити, мріяти, вірити, навчатись не дивлячись ні на що, ні на які перешкоди, ні на які сумні новини. Як показав час: нам українцям все під силу, ми сильний, вільний народ і правда буде на нашому боці!!!

Війна триває і мій шлях продовжується...Слава Україні!