Олена з донькою тікали з окупації у Запоріжжя крадькома – боялись, що їх заарештують.

Ми з Мелітопольського району, селище Приазовське - це на узбережжі Азовського моря. 24 лютого ми з донькою прокинулись від вибухів о п’ятій ранку. Дрижали вікна, двері. Вили сирени, ми не знали, куди ховатися - укриттів не було. Ми лежали просто на підлозі в кімнаті за правилом двох стін.

Я вчитель української мови та літератури. Донька - вчитель інформатики. Директор нашої школи співпрацював з росіянами, і наша проукраїнська позиція ставила під загрозу наше життя – були залякування, шантаж, погрози.

Ми зрозуміли, що потрібно виїжджати після чергової розмови з директором. Нам дали два дні, щоб вирішити: працюємо з росіянами, чи йдемо з роботи. Ми вирішили тікати на підконтрольну Україні територію. Знайшли перевізника і мовчки виїхали. Нікому про свої плани не говорили, бо не знали, кому можна довіряти, боялись, що нас взагалі заарештують. На російських блокпостах натерпілись страху і принижень – вони все перевіряли, включаючи телефони, допитували доньку.

В «сірій зоні» ми потрапили в епіцентр бою – стріляли танки і гармати, падав підбитий літак.

Це було дуже страшно.

Коли побачили перший український блокпост, наші прапори і почули українську мову, ми плакали.

В окупації найстрашнішим був інформаційний вакуум. Зв’язку не було, росіяни нам нав’язували свою думку. Одразу з’явились люди з проросійською позицією, почали погрожувати тим, хто підтримував Україну. Ми боялися людям в очі дивитися – не знали, хто на чиєму боці. Люди різко мінялися. Ті, кому я довіряла усе своє життя, в кому була впевнена, перейшли на інший бік.

Потім почалися перебої з товарами, медикаментами, черги постійні. Ми отримували зарплатню на карточку, але купити нічого не могли – не було інтернету. Не було хліба. Нам не дали померти від голоду наші фермери - вони давали людям крупи, борошно, давали по хлібині на руки. Всюди була розбита техніка мирна, розбиті будівлі, дорогу було заміновано.

Але фізичні негаразди легше перетерпіти, а от емоційно було дуже важко.

Моя донька була доброю і позитивною, а після окупації стала агресивною, перестала довіряти людям.

Вона порвала відносини зі своїм хлопцем, тому що у них були різні погляди. Але родина наша згуртувалась. Багато з'явилося нових знайомих, друзів, однодумців.

Знайомі з Маріуполя зараз живуть в нашому будинку і доглядають за тваринами. Забрати домашніх улюбленців з собою у нас не було фізичної можливості.

Ми не плануємо їхати із Запоріжжя. Чекаємо на перемогу нашої армії. Повернемося додому, в нашу українську школу, в українське Приазовське. А поки що працюємо дистанційно. Вірю, що у нас буде спокійне життя в мирній і багатій Україні.