Мені 54 роки. Я живу в Охтирці з чоловіком, сином і батьком. 

Зранку 24 лютого мені зателефонувала сестра з Кременчука та сказала, що почалася війна. Потім ми почули автоматні черги: біля вокзалу йшли бої. А з боку військової частини лунали вибухи. Ввечері стало тихіше. 

Наступного дня знову були обстріли. Ми забрали батька з багатоквартирного будинку до себе в приватний. Щоночі кружляли літаки. Під час обстрілів ми сиділи в коридорі. 

У перші дні війни працював лише один кіоск. Ми купили в ньому кілька хлібин. Коли стало тихіше, відчинялися деякі крамниці. Ми ходили по хліб і цукор. Потім запрацювали майже всі магазини. Більшість продуктів, у тому числі хліб, ми зберігали у морозильній камері. Світло зникало кілька разів, коли перебивали електромережу, але ненадовго: електрики усували пошкодження. 

Ми обов’язково переможемо! Хочеться, щоб усе було, як раніше. Мрію, щоб Україна розвивалася, щоб нас поважали інші держави і щоб був мир.