Мені 29 років. Ми з чоловіком жили в Харкові. Коли почалася війна, чоловік був у відрядженні на заході України. Я дуже хвилювалася, поки чекала на нього. У Харкові лунали вибухи. 

Спочатку ми виїхали в дачне селище, розташоване неподалік від Харкова. А наші батьки ще місяця півтора жили в місті під обстрілами. У селищі, куди ми приїхали, майже не було людей. Ми мешкали у глиняному будинку. Їздили на пошуки продуктів і ліків, бо поряд не було ні магазинів, ні аптек. Перший місяць видався найскладнішим. 

Згодом ми переїхали в Полтаву. Батьки чоловіка також виїхали, а мої довго не погоджувалися на від’їзд. Вони жили в нашій квартирі, бо в їхню багатоповерхівку було влучання. 

Зрештою, мені вдалося вмовити батьків виїхати. Однак через сімох котів, яких вони мали забрати з собою, було нелегко організувати переїзд. Ми шукали переноски для них і водія, який би погодився вивезти під обстрілами. 

Через кілька тижнів після від’їзду батьків біля нашої квартири вибухнув снаряд – вилетіли вікна. Добре, що вдалося знайти людей, які забили їх. 

До війни я мала роботу, а потім тривалий час була безробітною. З нового року знайшла підробіток, але цього замало. 

Мені здається, що війна нескоро закінчиться. До того ж навіть після її закінчення буде небезпечно повертатися в Харків, бо кордон близько. Боюся, що ще будуть провокації.