Мені 59 років, я з міста Краматорськ. Інвалід другої групи, в мене онкозахворювання. 

Ще 24 лютого якось було не дуже чути - воно якось було далеко. А потім почало все наближатися, біля нашого будинку школу підірвали. Тому прийшлося нам виїхати звідти. У нас батьківський будинок в селі Яковлівка Краматорського району – сюди ми й переїхали, тут зараз і проживаємо.

Ми просили українських і солдатів, вони нам допомагали. Підвозили воду з джерела. А тоді, як у них техніка зламалася, брат їздив набирав в однієї жінки в криниці. Проблема була з водою, а паливо нам давали: громада брикети дала. Так що топити є чим. Давали гуманітарну допомогу продуктову, а ми ще й садили город, вирощували, що могли. 

Вразили вибухи - вже нервова система не в порядку. І ночами не сплю, і головні болі. І не знаю, що найперше лікувати. Потрібно їхати до лікарів. І так здоров’я нема, а ще і ця війна, і місто бомбили. 

Залізничний вокзал розбомбили в Краматорську, і піцерію. Скільки людей загинуло! Страшне, що робиться. Ми за 40 кілометрів від цієї зони знаходимось, то ще більш-менш себе почуваємо.

Хочеться щоб скоріше війна закінчилась. Щоб люди повернулися додому. Щоб діти повернулися. А коли це станеться - невідомо. Надіємося, що скоро все закінчиться, віримо в нашу перемогу. Дякуємо воїнам, які нас захищають, дай Бог їм усім здоров’я. Нехай повертаються живими.