«Біля криниці лежали загиблі»

У 2014 році я з родиною переїхала з Донецька в Маріуполь. Ми знайшли роботу. Думали, що залишимося надовго, однак минулого року нам ще раз довелося переїжджати. 

24 лютого, о п’ятій ранку, мені зателефонували знайомі і сказали, що почалася війна. Тоді я ще не усвідомила, що сталося. О пів на шосту пішла вигулювати собаку. Бачила, як виїжджали мої сусіди. Потім зателефонували колеги й сказали, що треба негайно виїжджати. Вони поїхали, а я залишилася, бо надіялася на краще. Хотіла в суботу виїхати останнім рейсом до Дніпра, однак його скасували. 

Я жила у Приморському районі. Перебіжками ходила по воду до криниці у Приморський парк. Біля неї лежали загиблі. Їжею ділилися між собою усі жителі будинку. 

Я виїхала двадцятого вересня. Мені вдалося спіймати зв’язок і зателефонувати доньці, яка була в Миколаєві. Я благала її знайти можливість забрати мене. Вона розіслала у соцмережах прохання про допомогу, вказавши, в підвалі якого будинку я сиділа. Відгукнулася одна родина, яка мала забирати з нашого району свою стареньку матір і сина. Так зовсім чужі люди довезли мене й мого песика до Бердянська. Донька через своїх знайомих знайшла мені там житло. Звідти я на евакуаційному транспорті добралася до Запоріжжя. Це була страшна дорога. Зусібіч стояли згорілі автомобілі. У Запоріжжі волонтери нагодували й надали нічліг. Наступного дня я на переповненому потязі поїхала у Львів. Там зустрілася з донькою. 

Хочеться жити спокійно, без війни. Хочеться мати свою домівку і бачити рідних поряд.