"Біля будинку моїх батьків влучив снаряд, і батько помер від інсульту"

Я родом зі Слов'янська. Потім жила в Маріуполі. Зараз - у Мирнограді. Все життя працюю в торгівлі. Чоловік до війни працював на шахті. Батьки так і залишилися у Слов'янську.

Зателефонувала свекруха, сказала, що у Києві розпочалася війна. Зв'язку не було. Мій чоловік був під Мар'їнкою - він уже тоді воював. Зателефонував нам зі свекрухою, сказав, що розпочалася війна і щоб ми не хвилювалися, а збирали тривожну сумку. Щоб ми залишалися вдома, а якщо буде наближатися до нас фронт, тоді буде сенс виїжджати. Але ми так і не виїхали. Навіть у квітні, коли всі люди виїжджали. Ми працювали. Чоловік був на війні, а батьки так і були у Слов'янську. 

Труднощі були ті, що батьки були далеко. У них гірша ситуація, тому що вони пенсіонери. У них не було води, світла, зв'язку, але допомагали волонтери. Не працювали аптеки, лікарні. У нас тут теж не працювали банки і магазини. Але якісь продукти ми купували. І найважчим було те, що чоловік знаходився на лінії фронту, а ми вдома. І з ним не було зв'язку. Дуже рідко з ним можна було зв'язатися. Але ми тримаємося і віримо у Перемогу України.

Шокувало, що у Слов'янську навпроти будинку моїх батьків потрапив снаряд у дитячий садок. А потім у сусідній будинок теж влучив снаряд, і там загинув лікар нашої міської лікарні. Про цю історію писали. І в цей день у мене помер батько. Тому що напередодні у нього стався третій інсульт.

На жаль, зараз така ситуація, що рідко можна кудись поїхати, побачити близьких, допомогти. Тільки моральна підтримка на відстані. 

Ми вже пристосувалися. У нас у місті води немає, але люди копають собі свердловини. Зараз почали вимикати світло по 12 годин. Добре, що у нас у квартирі газ. Складніше тим, у кого все на електриці. 

Після цієї війни повинно перемогти добро. Повинен настати мир, і люди мають замислитися над тим, як вони жили. Я думаю, все буде добре, ми все відбудуємо. Ось тільки повернути загиблих людей буде неможливо. Україна буде процвітати. Головне - у це вірити.