Забранська Євгенія Євгеніївна, 16 років, студентка 2 курсу КПК будівництва й дизайну, група 25, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Меньшова Яна Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Мирний 2022 рік в Україні розпочався без усіляких подумок про те, що в 21 столітті розпочнеться повномасштабна війна. Вся країна була шокована, налякана. Здавалося, сама звичайна ніч.

Але звуки вибухів було чутно навіть до нашого маленького містечка Фастів. Несподівані вибухи, сирени, новини шокували всіх. Всі були змушені починати збирати найнеобхідніші речі, дзвонити родичам, згуртовуватися всім будинком заради своєї безпеки. Більшість одразу втратило оселю, родичів, знайомих.

Але думка про те що дійсно почалась війна не склеювалась разом аж ніяк. Тільки після того як почали повідомляти про те , що потрібно організовувати бомбосховища, ховатися коли виє сирена та що потрібно зібрати у валізу на всяк випадок, почалось освідомлення.

Мій внутрішній стан був переповнений страхом. Передзвонила всім родичам, дізналась про їх становище але сама найгірша новина була не за горами. Після дзвінка мого татуся та мовчання в телефонну трубку я зрозуміла…. Зрозуміла з гіркими сльозами на очах, що батько їде захищати нашу країну від клятих фашистських лиць.

Для мене і моєї родини цей день означав як початок страждань та переживань. Переживань не тільки за рідних які далеко від нас, а й за військових які захищають та віддають своє життя заради того, щоб ми продовжували відчувати себе вільними, дивилися на чисто синє небо та подорожували по неньці Україні. З кількістю втрачених бійців не можна змиритися. Батьки, діти, жінки сповнені страждань. Лячно навіть уявити що вони відчувають в своїх серцях , який біль вони переживають.

На жаль, я розумію тих, хто переживає за свого сина чи чоловіка, чи батька, тому що мій тато також захищає нашу країну , серце вилітає з грудей після розмови з ним по мережі.

Переживанням немає краю. Сум та біль за те що його немає поруч, перелізли всі межі.

В момент коли в наше місто прилетіли ракети не було чого і сказати. Думки збилися з колії, серце вилітало. Тільки через декілька хвилин можна було свідомо оцінити ситуація та прийняти правильне рішення. Паніка охопила все та всіх. В бомбосховищі було дуже багато людей, маленькі діти в паніці та шоці, а деякі були зі своїми домашніми улюбленцями. Вибух за вибухом ми чули у підвалі. Деякі вимушені були виїхати з міста за для своєї безпеки та безпеки своїх дітей та родичів. А деякі залишились вдома з думкою: де ми народилися, там і загинемо.

Найбільше що мене приголомшило з початку війни - це незначні кількості загиблих цивільних людей, мирних жителів, які нічого поганого не зробили. Але окупантам вони заважали навіть своєю присутністю. В них немає нічого людського. Ці дикі створіння самі ганьблять свою країну своїми вчинками. Крадуть техніку, одяг, білизну, їжу, руйнують будинки. Але наш народ також не збирається терпіти це все знущання. Випадки коли цивільні голими руками переносили міни з дороги, крали танки та віддавали їх нашим військовим тільки доводять, що цивільні : незламні та сильні не тільки працею але й духом.

Зараз я зрозуміла що для мене означає мир. Це не тільки тоді коли багато друзів та пригод, подорожі та всяке інше. Для мене мир - це коли моя країна в спокої, нема ніякої небезпеки для людей, коли вдома вся родина сидить за одним столом. Мир – це щастя навколо тебе та люди які поруч з тобою, які приносять тобі радість , чисте небо над головою, легкість та незалежність.