Гав’юк Ольга, вчитель, Дунаєвецький ліцей №3 Дунаєвецької міської ради Хмельницької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Шляхи Господні непередбачувані… Щодня ми прокидаємось, плануємо свої справи, радіємо або засмучуємось, сміємось, плачемо, аналізуємо пережиті події та емоції… Живемо.

24.02.2022. Світанок... Щоденний ранковий обряд: збираємось до роботи, поспішаємо. Раптом відчиняються двері, і на порозі застигла розгублена донька: - Мамо, війна!

Так розпочався шлях, котрий триває і досі. Шлях болю, страху, розчарування, неймовірних втрат, безсилля і... надії.

Надії, що теплиться в закамарках наших душ, що змушує після нічних тривог підійматися і йти далі, сподіваючись, що довгоочікуваний день ось-ось настане.

Перша емоція – розпач. Ні, не страх, а саме розпач. Як, як вони могли зрадити дружбу, братерство, родинні зв’язки?

Хіба це правда? Тремтячими руками застібаю куртку – почався перший воєнний ранок.

Школа приглушено гуде, ми ділимось першими враженнями: ревом ракет, які низько пролітали над будинками, яскравими спалахами, новим, зловісним запахом, що повис у повітрі. А діти,  діти ще не зрозуміли, не усвідомили, що відбувається. Але найзапекліші розбишаки приникли з недовірою та подивом, спостерігаючи за дорослими…

Коло спало перше шумовиння емоцій, постало суто “українське”: -Треба щось робити.

Шкільна їдальня працює безперебійно. Кожен несе, везе, купує все, що може знадобитися для приготування та передачі на фронт, бо «...як же вони там, бідні,  хто ж про них подумає, їм же ж найважче!»

Зовсім незнайомі люди з лотками яєць, сметаною, маслом, медом, і взагалі, зі всім, про що можна тільки подумати, несміливо заходять до вестибюля школи, запитують:

-А куди можна це все занести? Кому віддати? А можна допомогти в їдальні?

Можна. Треба.

Хтось із жінок промовив:

-Отче наш…

Всі на хвильку зупинились і почали молитися разом: і православні, і католики, і греко-католики, і протестанти, і ті, що ніколи не молилися. Всі.

Старшокласники, батьки і, знову ж, люди, яких ми досі в школі не бачили, зосереджено працюють над сітками, треба ж зберегти техніку, замаскувати її. Несемо все: покривала, простирадла, скатертини; в якийсь момент колір тканини змінюється на темний, брунатний і ти розумієш: змінилась пора року.

Шлях продовжується. Тюльпани перецвіли непомітно, бузок, жасмин непотішили  пахощами; уже й липа відцвітає…

Усе навколо мимоволі змінюється, ніби природа живе своїм життям, осторонь тієї біди, що накрила людей. “Країна в руїнах, та гори і ріки живуть”, – писав середньовічний китайський поет Ду-Фу.

У літературі ХХ століття письменники використовували у своїй творчості метод, що класифікується як «потік свідомості». Події у творі можуть бути абсолютно відокремлені одна від одної,частини твору можна міняти місцями, і таке інше.

Іноді читаєш і розумієш, що автор записував свої думки «тут» і «зараз», абсолютно без зв’язку з тим, що вже написано чи буде мати продовження у творі.

Мені здається, що більшість із нас, принаймні, про себе можу з упевненістю сказати, живемо сьогодні саме так, «у потоці думок». Тут і зараз.

На задній план відійшли кінофільми, концерти, різні шоу-програми, котрими майоріло наше довоєнне життя. День починається і закінчується новинами з фронту.  А ще — сиренами: повітряними тривогами, надривним виттям «швидких» після чергових прильотів, завиванням поліцейських авто, що супроводжують воїнів, котрі повертаються додому «на щиті».

У романі Альбера Камю «Чума» герої, котрим загрожує смертельна небезпека, обирають різні шляхи, якими прямують упродовж твору.

Доктор Бернар Ріє відчайдушно бореться з епідемією, іноді, через силу, змушуючи себе продовжувати поєдинок зі злом. Усвідомлюючи безнадійність боротьби з чумою «алегорія фашизму, коричнева чума» він вперто продовжує рухатись обраним шляхом.

Священник отець Панлю проходить непростий шлях трансформації – від переконання,  що  хвороба - покарала за людські гріхи, до особистого  вибору: прийняти, чи ні  допомогу лікарів.

Різні персонажі, різний життєвий вибір.

Але присутній у романі і образ Коттара - контрабандиста, котрий, всупереч страху та безнадії жителів міста, торгуючи всім, чим тільки можна, наживається на горі людей. Не дарма ж кажуть: «Для кого війна, а для кого -  мати рідна».  

На жаль, і наше сьогодення не позбавлене таких «персонажів», моральних потвор, котрі намагаються примножити свої статки ціною людського здоров’я та людського життя. Зрештою, це - їхній шлях.

А мій шлях – шлях більшості простих людей, шлях вірити та  надії, шлях усвідомлення того, що кожна крапля, впадаючи в море, наповнює його. Отак і ми своїми донатами, милосердям, співчуттям, молитвами, щоденною невтомною працюємо, наближаємо омріяний всіма день.

У кожного свій шлях, але мрія в нас одна – Перемога!