Овчарова Вероніка, 15 років, учениця 10-Б класу тернівського ліцею №7

Вчитель, що надихнув на написання есе: Чубченко Оксана Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Коли я зайшла у соцмережі вранці 24 лютого, усюди писалося про те, що РФ напала на Україну. Чула плітки, що це може статися, але не вірила. Коли я зайшла у коментарі, то люди з різних областей писали, що чули вибухи. Хтось ховався в підвалі, а деякі вже встигли виїхати з країни. Через невеликий проміжок часу весь інтернет говорив про війну, включаючи й іноземців.

Я не змогла ні в перший день, ні через декілька днів усвідомити, що почалася війна. Але з часом, коли вже було опубліковано багато історій постраждалих людей, то зрозуміла, що і справді почалася війна. Я не вірила, що люди змогли пережити такий сильний як фізичний, так і психологічний удар. На душі було тяжко, особливо після історій в Бучі, Ірпені й Маріуполі.

Коли я вперше почула гучний звук від літака, вибухи в нашому районі, то дуже злякалась. Навіть не уявляю, що тоді відчували люди у постраждалих фронтових територіях. Я зрозуміла, що ті люди морально сильні!

24 лютого - день, коли я вперше відчула стільки сильних емоцій. День, котрий я не вважала за реальність. Коли почалася хвиля сильної паніки, я з мамою хотіла виїхати за кордон. З часом ми змогли заспокоїтись. Причиною було те, що в нашому місті було тихо і було важко покидати свій дім, ми не мали уявлення, як це жити в чужій країні, а не в рідній Україні. Тому наша сім´я вирішила хоч якось допомагати воєнним. Я з мамою плела сітки для того, щоб на полі бою було під чим сховатись від ворогів. Батько допомагав копати окопи. Якщо ми дізнавались, що потрібно допомогти коштами, то ми одразу переказували гроші на вказані реквізити. Наша сім'я передавала речі біженцям, які втратили все, і допомагали влаштуватися в нашому місті. Дітям віддали мої старі речі та іграшки, сім'ям - речі домашнього вжитку, одяг, кухонне приладдя, посуд.

Більш за все приголомшує, те що XXI століття настало, а історія повторюється. Чужі люди вбивають без сорому, вони не вважають це злочином. Я не можу уявити, що можна так сильно ненавидіти когось, щоб почати забирати чуже життя! Через божевільну людину, яка керує росією.

Сьогодні для мене мир - коли не чуєш сирени, вибухи. Не бачиш літаків в небі. Коли, дивлячись телебачення, не чуєш страшних новин про вибухи в українських містах і селах, кількість загиблих і поранених людей. Коли не чуєш плач матерів та дружин загиблих героїв. Можливість жити спокійно, без страшних думок о смерті, і не боятися за життя своїх рідних… Ось, що для мене мир.

Я вірю, що ЗСУ зможуть повернути окуповані території України, та український народ більше не буде страждати. ВСЕ БУДЕ УКРАЇНА!