"Більш за все мені хочеться повернутися до рідної домівки"

Верозуб Максим, 17 років, студент Київського професійного коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою, група ВІТ-3, м. Київ

Вчитель, що надихнув на написання есе – Дуров Руслан Олександрович

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Ранок 24 лютого 2022 року навіки засяде у моїй пам’яті та пам’яті більшості українців як «кривавий світанок». Того дня країна, що до цього розгорнула бойові дії на сході України, оголосила нам війну та почала повноцінне вторгнення по всій території нашої країни, маючи наміри «звільнити» наш народ від неонацистів та принести «руській мір» в наші домівки.

Для мене цей ранок почався з тривоги, як повітряної, так і моєї власної. Вперше почувши сирену у своєму місті, що сповіщала про початок затяжної та кровопролитної битви, спокійно спати я вже не міг.

Цілий день для мене виявився напруженим, неспокійним та незрозумілим. Протягом усього дня я просидів перед екранами комп’ютера та телевізора, захоплено споглядаючи за тим, як всього за один день увесь український народ возз’єднався для спільної боротьби з ворогом усіма можливими способами та засобами.

Колосально змінилося життя більшості українських сімей, зокрема, й моєї. Я досі з тривогою на серці та ледве не зі сльозами на очах згадую перші дні війни, коли моя бабуся, що живе неподалік Чорнобиля, була змушена зачинятися та інколи навіть спати у ванній кімнаті через те, що наші «асвабадітєлі» без роздумів та міркувань своєю військовою технікою вирішили підняти величезну хмару чорнобильського пилу та абсолютно не по-людськи вершити долі невинних громадян, руйнуючи не лише їхні будівлі, але й позбавляючи їх життя. Та через якийсь час, отримавши новини від бабусі та з різноманітних ЗМІ про те, що російська армія вирішила оточити місто-герой Київ, моя сім’я вирішила, хоча б на деякий час, покинути його, це неймовірно гарне та могутнє місто. Ще одним приводом до таких наших дій став візит одного з друзів нашої родини. Скажемо так:

що так і віяв холодом та зламаною долею ще однієї жертви нашого «звільнення». Служителі «могучої» російської армії намагалася розстріляти нашого товариша з БТРу, коли той, вже вкотре, вимушений був повертатися не до своєї домівки, а до укриття.

Тому, недовго думаючи, ми зателефонували волонтерові, який відвіз нас на вокзал. Звідки потягом ми дісталися до Львова. До речі, це вперше, за півтора місяці війни, я покинув свою домівку. Проте, оскільки воєнний стан був уведений на всій території України, ми розуміли, що у Львові також було недостатньо безпечно залишатися. тому моя сім'я вирішила поїхати до Польщі, а саме - до Варшави. Там нас зустріли україномовні волонтери та допомогли нам розташуватися всередині великого автовокзалу, що у час війни перетворився на місце сховища для людей, яким була потрібна допомога. Та, на жаль, у таких умовах довго перебувати ми не могли. Тому, дочекавшись літака, полетіли до Італії. З Римського аеропорту все ті ж волонтери, яким я буду дуже вдячний все своє свідоме життя, розподілили нас на регіони та посадили кожного на автобус. Далі нас чекала виснажлива десятигодинна поїздка. Всі ми розуміли, що це однак краще, ніж сидіти у підвалі та молитися, лише б нас не прийшли «звільняти». «Опікунство» над нами узяла місцева церква.

У цей час мій батько сміливо пішов до лав ЗСУ захищати незалежність та суверенітет нашої неньки країни. Моя родина дуже ним пишається.

Зараз більш за все мені хочеться повернутися до рідної домівки та споглядати мирне небо над головою в своєму милому серцю місті. Сьогодні слово «Мир» у моєму розумінні означає, насамперед, гуманність, людяність та честь з боку кожної з країн та усіх людей на планеті один до одного. Мир і добро починаються з кожного з нас. Якщо ми всі зрозуміємо негуманність дій ворожої орди, що наразі відбуваються в Україні, тоді ми зможемо розвіяти чорну хмару, яка нависла над нашою країною. А для цього всім серцем треба любити свою державу, куди б не закинула доля, всіма можливими засобами допомагати країні в боротьбі з ненависним ворогом.