Михайлюк Валентина Володимирівна, вчитель, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Харківське вище професійне училище сфери послуг"

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

24 лютого 2022 року поділило наше життя на «до» і «після». Те що «після», здається нескінченним. Але це «після» відобразило нашу суть, ми побачили себе і один одного такими, якими ми є, без масок і прикрас. У кожного свій біль, про нього важко говорити, його занадто багато. Я хочу розказати про чудові моменти, які все ж таки були і про вдячність тим людям, які проявили свою людяність.

Це було 7 березня, дванадцятий день війни. Вже було зрозуміло, що я буду виїжджати з міста, до того ж не сама, а з учнями, які залишились в училищі і їм нікуди було їхати. Нас чекав потяг до Тернополя.

Перша вдячність – водію автомобіля, який підібрав мене по дорозі до училища, коли я пішки йшла з валізою і чула вибухи. Він допоміг нам з дітьми доїхати до вокзалу.

Кілька годин ми чекали на холодній платформі потяг і, нарешті, прийшла наша електричка. Я і мої 5 учнів, серед яких був 1 хлопець і 4 дівчини, сіли в перший вагон. Ми були самі в вагоні, було просторо, діти були спокійні. Але ми померзли, бо перший вагон не опалюється. Нам дуже хотілось випити гарячого чаю. Так як це були вагони електрички – провідника не було. З цим питанням ми звернулись до машиністів потягу. Вони не змогли відмовити дівчатам, які померзли і зробили окріп.  Ми трішки зігрілися гарячим чаєм.  

Моя друга вдячність цим машиністам. Після кількох годин проведених на холоді, цей гарячий чай був справжнім подарунком.

Вранці був Тернопіль, навколо купа людей. Трьох дівчат забрала мама, яка також приїхала в Тернопіль з Києва. Зі мною залишились Артем і Настя. На вокзалі нас зустріли волонтери, які годували і допомогали з подальшим розміщенням. Нас відвезли до міста Збараж в санаторну школу-інтернат. Там нас зустріли директорка школи і персонал.

Моя наступна вдячність – цим людям, які опікувались нами протягом наступного тижня. Але наш шлях тривав далі.

Далі – Почаїв. Це без перебільшення духовна фортеця, яка захищає країну з заходу. Спочатку я туди поїхала сама, щоб дізнатись, чи можна там залишитись. Мене прийняла знайома жіночка у себе вдома, постелила чисту постіль і не взяла гроші за моє перебування. Вранці її син відвіз мене на вокзал в Кременець і о 9 ранку я вже була в Збаражі. Я дуже вдячна за допомогу цій чудовій родині.

Артем і Настя вже чекали мене з речами і ми відразу вирушили в дорогу. І знову дивна поміч. Ми на трасі чекали автобус із Тернополя, зупинився автомобіль, в салоні якого були подружжя. Вони довезли нас до Кременця безкоштовно. Вони самі з Рівного, пропонували для поселення свій будинок в Острозі безкоштовно.

Ми були розчулені такою допомогою і небайдужістю до нас.

А далі був Почаїв, Свято-Успенська Почаївська лавра. Біженців приймали безкоштовно, годували. Ми допомогали на кухні або на іншому послуху в готелі, в якому жили. І знову море вдячності цим людям, які співчували нам, годували, лікували, допомогали речами.

Ми ні в чому не знали потреби. Нам допомогали всюди місцеві мешканці, хто як міг. Ми відчували небайдужість до нашого горя і ласкавість.

Окремо хочу подякувати Щербаковій Олені Вікторівні, заступнику директора з Навчально-виховної роботи нашого училища, яка знаходила в собі сили, залишаючись в Харкові, під обстрілами, бути з нами на зв’язку і допомогала порадами.

Ця війна, яка здається нескінченною, рано чи пізно закінчиться. Буде нове, інше життя. Воно знову поділиться на «до» Перемоги і «після». Біль втрат залишиться з нами назавжди. Але в моєму серці залишиться, також назавжди, вдячність людям, які зустрілись на цьому важкому шляху. Їх допомога була вчасною і важливою. Вони змогли поділитись любов’ю, яка жила в їхньому серці, з незнайомими, випадковими людьми.

Ця справжня любов і доброта є силою, яка  тримає цей світ. Хочеться вірити, що ця людяність переможе ненависть в нашому серці, навіть до наших ворогів.

Хочеться вірити, що наш заклад, який зруйнований, знову стане живим, що ми знову побачимо, як по сходах і коридорах бігають наші учні – такі різні, такі чудові. Ми так скучили за ними. Залишатись в освіті, в таких складних умовах, можуть лише викладачі, які мають любов до дітей. Діти теж чекають спілкування із своїми викладачами, по справжньому, в кабінетах і майстернях.

ЧЕКАЄМО НА ПЕРМОГУ! СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОМ СЛАВА!