Білоус Людмила, вчитель, Опорний заклад освіти "Верхняцький ліцей" Христинівської міської ради Черкаської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я з невеличкого селища Черкаської області, де бойових дій не було. Але війна... Вона не оминула жодної сім'ї, жодного серця. Вона увірвалася в наше життя, забравши найдорожче. Мій брат загинув на фронті, мужньо прикриваючи своїх побратимів. Для моєї родини це невимовна втрата.

Вже рік ми намагаємося навчитися жити без нього, але щоранку відчуваю, як порожнеча лещатами стискає серце. Його нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня — посмертно. Але від цієї нагороди лише ще більше болить, бо ніщо не поверне брата  додому.

Біль від втрати пронизує кожен мій день. Я часто ловлю себе на думці, що чекаю на його дзвінок, на звістку, що він живий. І потім, різко, мов холодний вітер, приходить реальність — він більше не прийде, не зателефонує. Залишилися тільки спогади, тільки світлина, яка нагадує мені про його усмішку й силу.

Я знаю, що він віддав життя за Україну, за нас, але цей біль не відпускає, він живе в мені щохвилини.

Війна забрала мого брата, але й друзі теж під постійною загрозою. Багато з них зараз на фронті, захищають нашу країну. Я щодня думаю про них, про те, як їм там, під невпинними обстрілами. Їхня відвага та самопожертва викликають у мене глибоку повагу, але з кожним днем ​​тривога росте, боюсь отримати погану звістку.

Єдине, що підтримує мене — це надія і віра в те, що вони повернуться живими. Це дає сили триматися.

Я не можу бути на передовій, але я не стою осторонь. Кожного разу, коли є можливість, доначу, допомагаю у волонтерському центрі. Роблю все, що можу. Бо знаю, що навіть маленька допомога може врятувати життя, може підтримати тих, хто зараз там, у самому пеклі.

Як учителька, я відчуваю ще більшу відповідальність за дітей, за їхнє майбутнє. Вони щодня запитують мене: «Коли це закінчиться?», «Коли ми переможемо?» І я намагаюсь триматися.

Їм важко, і ми, дорослі, маємо бути для них опорою. Пояснити їм те, що й самі не до кінця розуміємо. Війна змінила нас усіх. Але ми продовжуємо вчити, бо наші діти — це майбутнє України.

Вони стануть тими, хто відбудує нашу країну після перемоги.

Ці 1000 днів війни навчили мене, що біль — це частина нашої нової реальності. Вона не відпускає, але й не зламає нас. Бо є віра. Віра в те, що всі жертви, всі сльози не будуть марними. Ми переможемо, бо за нас стоять ті, хто не побоявся віддати своє життя.

Ми не маємо права здатися, бо кожен день боротьби — це крок до тієї перемоги, яку ми всі так чекаємо. І заради тих, кого вже немає з нами, ми вистоїмо.

Мирне життя здається таким природним, поки не розумієш, якою ціною воно отримується. І тепер, коли кожен день сповнений тривоги і болю, я ще більше ціную тих, хто бореться за нас, і вірю, що їхні жертви не марні.

Вони роблять можливим наше майбутнє, нашу свободу, і за це ми будемо вдячні завжди.

1000 днів війни. Це 1000 днів болю, втрат і невимовної сили. Кожен із цих днів — це один крок до нашої перемоги, яка вимірюється життями наших героїв, зруйнованими містами та змінами у нас самих.

Ми стали сильними, загартованими й непохитними у своїй вірі в Україну.

Ці 1000 днів нам нагадують, що свобода має велику ціну, що кожен з нас є частинкою цього шляху до перемоги. Ми вчимося жити з болем, втратами і страхом, але водночас ми не втрачаємо надії. Україна бореться за своє майбутнє, і ми, кожен на своєму місці, також боремося.

Ми знаємо, що перемога прийде. І коли цей день настане, він стане свідченням того, що всі наші зусилля не були марними.