Павлюк Ольга, 9 клас, Захарівська філія комунального закладу "Глинський ліцей Великоандрусівської сільської ради Олександрійського району Кіровоградської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лепська Лідія Григорівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кожного ранку ми прокидаємося, не думаючи про те, кому завдячуємо своїм пробудженням. Хтось платить своїм життям за мій відносний спокій під час війни. Я живу в центральній частині України, тому не була в статусі «біженки» чи «переселенки».

Але інше горе накрило хвилею моє невелике село Захарівка. Біда прийшла не в один дім – це загибель синів та батьків. Як сім’ї пережити це горе? Що вони відчувають? Хіба можна коли-небудь забути цю втрату? В кожного з них була сім’я, мрії, плани на майбутнє.

Кожна їхня смерть – це частинка незавершеної історії, яка зупинилась надто рано. Мої односельці, загиблі воїни, вічно будуть молодими.

Один з них -  Саша, він прекрасно малював. Мій класний керівник показує його роботу, вона присвячена «Божественній комедії» Данте. Там янголи літають навколо сонця, може, це був знак для нього, що і він став одним з них?

Другий, Вітя. В Зої Іванівни війна забрала останнього сина. На похованні вона сказала такі слова, які я пам’ятаю і досі: «Тепер я війні нічого не винна. В мене більше немає синів».

Вітю і Сашу довго вважали безвісти зниклими. Батьки обох їздили здавати ДНК-тести. Йшли місяці, інформація була різна, надія зникала з кожним днем. Мати Віті постійно писала у Фейсбуці: «Сину, де ти? Обізвися!» Ми плакали разом з нею і просили Божу Матір змилуватись над материнським горем. І раптом, як грім серед ясного неба, допис: «Ми їдемо по тебе, сину!». Надія вмерла, пошук припинили. Десятки знайомих, односельців, однокласників виражали підтримку рідним, а молодь організувала «коридор шани» на мотоциклах з синьо-жовтими стягами. Співчуття були щирими, а сльози- відвертими.

Щодня ми маємо змогу навчатись, працювати, відпочивати і радіти. Вони поклали на вівтар  - своє життя.

Одного разу я підслухала розмову своїх батьків про те, що може тест – це помилка, що їх сини живі, адже це війна, може десь поранені, без свідомості, скалічені, в полоні, не можуть говорити, втратили пам’ять. А одного дня станеться диво - відкриються двері і на порозі з’явиться син, солдат, як диво. Я зрозуміла, що дорослі думають про одне й те ж саме – це страх за своїх дітей.

Автобус в місто Олександрію проїжджає понад кількома кладовищами. Я з острахом дивлюсь кожен раз у вікно і рахую стяги над могилами. Чи не побільшало? Серце стукотить в тривозі, Боже, не треба, бережи їх.

Герої не вмирають – вони живуть в наших серцях. Їх подвиги вчать нас бути сміливими, стійкими не тільки фізично, але й морально. Ми мусимо бути гідними і боротися за свою незалежність, за неї віддають найдорожче – життя.

Зоя Іванівна працює в клубі, вона творча, енергійна, ініціативна, весела. А чи пройшов у неї біль у серці? На це питання вона відповіла сама: « У моєї внучки Наташі очі Віті». Страшно заглядати в очі матері, яка втратила власну дитину.

Вона волонтер, присвячує цьому своє життя, рятує інших. У клуб приходять різні люди, а найбільше пенсіонери, вони плетуть сітки для захисників, промовляючи молитву, як оберіг. Вона дала їм назву «Незламні люди». Їх об’єднує одна справа - дати частинку тепла свого серця солдатові у холодному окопі, він для них рідний, найдорожчий, такий незахищений,  наодинці зі смертю. В цьому мати солдата знайшла своє покликання.

Ні! Ми не маємо права про них забувати.

Вони пішли на захист країни не через обов’язок та відповідальність, а через любов до рідної землі. Молоді і старі, юні і сивочолі, жінки і діти – це  ми - всі герої! Єдина сила і підтримка в словах, які лякають ворога «Слава Україні! Героям слава!»