Ольга, 9 клас, Захарівка

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кожного ранку ми прокидаємося, не думаючи про те, кому завдячуємо своїм пробудженням. Хтось платить своїм життям за мій відносний спокій під час війни. Я живу в центральній частині України, тому не була в статусі «біженки» чи «переселенки».

Але інше горе накрило хвилею моє невелике село Захарівка. Біда прийшла не в один дім – це загибель синів та батьків. Як сім’ї пережити це горе? Що вони відчувають? Хіба можна коли-небудь забути цю втрату? В кожного з них була сім’я, мрії, плани на майбутнє.

Кожна їхня смерть – це частинка незавершеної історії, яка зупинилась надто рано. Мої односельці, загиблі воїни, вічно будуть молодими.

Один з них - Саша, він прекрасно малював. Мій класний керівник показує його роботу, вона присвячена «Божественній комедії» Данте. Там янголи літають навколо сонця, може, це був знак для нього, що і він став одним з них?

Другий, Вітя. В Зої війна забрала останнього сина. На похованні вона сказала такі слова, які я пам’ятаю і досі: «Тепер я війні нічого не винна. В мене більше немає синів».

Вітю і Сашу довго вважали безвісти зниклими. Батьки обох їздили здавати ДНК-тести. Йшли місяці, інформація була різна, надія зникала з кожним днем. Мати Віті постійно писала у Фейсбуці: «Сину, де ти? Обізвися!» Ми плакали разом з нею і просили Божу Матір змилуватись над материнським горем. І раптом, як грім серед ясного неба, допис: «Ми їдемо по тебе, сину!». Надія вмерла, пошук припинили. Десятки знайомих, односельців, однокласників виражали підтримку рідним, а молодь організувала «коридор шани» на мотоциклах з синьо-жовтими стягами. Співчуття були щирими, а сльози- відвертими.

Щодня ми маємо змогу навчатись, працювати, відпочивати і радіти. Вони поклали на вівтар - своє життя.

Одного разу я підслухала розмову своїх батьків про те, що може тест – це помилка, що їх сини живі, адже це війна, може десь поранені, без свідомості, скалічені, в полоні, не можуть говорити, втратили пам’ять. А одного дня станеться диво - відкриються двері і на порозі з’явиться син, солдат, як диво. Я зрозуміла, що дорослі думають про одне й те ж саме – це страх за своїх дітей.

Автобус в місто Олександрію проїжджає понад кількома кладовищами. Я з острахом дивлюсь кожен раз у вікно і рахую стяги над могилами. Чи не побільшало? Серце стукотить в тривозі, Боже, не треба, бережи їх.

Герої не вмирають – вони живуть в наших серцях. Їх подвиги вчать нас бути сміливими, стійкими не тільки фізично, але й морально. Ми мусимо бути гідними і боротися за свою незалежність, за неї віддають найдорожче – життя.

Зоя працює в клубі, вона творча, енергійна, ініціативна, весела. А чи пройшов у неї біль у серці? На це питання вона відповіла сама: « У моєї внучки Наташі очі Віті». Страшно заглядати в очі матері, яка втратила власну дитину.

Вона волонтер, присвячує цьому своє життя, рятує інших. У клуб приходять різні люди, а найбільше пенсіонери, вони плетуть сітки для захисників, промовляючи молитву, як оберіг. Вона дала їм назву «Незламні люди». Їх об’єднує одна справа - дати частинку тепла свого серця солдатові у холодному окопі, він для них рідний, найдорожчий, такий незахищений, наодинці зі смертю. В цьому мати солдата знайшла своє покликання.

Ні! Ми не маємо права про них забувати.

Вони пішли на захист країни не через обов’язок та відповідальність, а через любов до рідної землі. Молоді і старі, юні і сивочолі, жінки і діти – це ми - всі герої! Єдина сила і підтримка в словах, які лякають ворога «Слава Україні! Героям слава!»