Бурла Олена Василівна, викладачка Смолінського ліцею №2

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Подумки йду містом: безлюдним, знищеним, тихим. Колись тут було гамірно: море, сміх, радість. Тепер тут сум, горе, тиша. 1000 днів війни… Кожен день різний, але, водночас, такий схожий на попередній. Сценарій війни, написаний безжальним письменником та втілений в життя не менш безжальним режисером, - не закінчується… На жаль…

1000 днів війни… Мій шлях цієї війни почався у 2014, коли старша донька проводжала на війну свого чоловіка. Він ішов захищати свою країну та свою дружину. Я дивилася в її очі і бачила біль і розпач. Розуміла: це страшно.

Мій шлях у лютому 2022 почався з телефонного дзвінка: «Війна…» - і далі тиша. Знову страх, який огорнув все тіло і прокрався в душу. Страх, від якого холодно так, що інеєм покривається все навколо. Страх був за всіх. Не конкретно – за когось, а якийсь всеохоплюючий. А в цей час молодша донька, пригорнувши до себе наляканого кота, виїжджала з Києва, який уже кричав про смерть…

Мій шлях – це біль. Біль за втрачене життя тих, хто навіки залишиться у пам’яті, бо ворожа куля або ракета змінила адресу проживання: Земля – Небо.

Біль за спустошені українські села і міста. За втрачені мрії і розбиті будинки. Біль за тих, хто не повернеться до батьківського дому, бо і дому вже немає.

Мій шлях – це відповідальність. Відповідальність кожного разу, коли тривожно звучить сигнал повітряної тривоги під час уроку – і ти разом з учнями забуваєш про вірші Роберта Бернса і біжиш в укриття. А потім заспокоюєш учнів і подумки лаєшся поганими словами. Вголос не можна, бо ти ж вчителька! І просто слухаєш, як маленькі українці тут, у сховищі, читають вірш напам’ять. І по – особливому якось звучать слова шотландського поета:

Моя мрія в гори лине наздогін вітрам,
Моє серце в Україні, де б не був я сам.

(Вибачте, шановний Бернсе! Такі-от вони, маленькі українці, так вони висловлюють любов до своєї країни.)

Мій шлях – це вдячність захисникам нашої країни.

Безмежна подяка кожному, хто змінив свою мирну професію і став на захист країни. Колись ми всі шукали сенс життя, цитували відомих письменників, гадали – у чому ж він, той сенс? А все було дуже просто: мирний ранок та посмішки рідних людей, які поряд.

Блакитне небо без реву літаків та ракет, впевненість у завтрашньому дні. І все це сьогодні відвойовують наші захисники, щоб всіх було ЗАВТРА.

Мій шлях – це любов. Любов до всього живого, що потребує захисту, уваги, тепла та затишку. Любов до тих, хто поряд і на відстані від мене: моя родина. Війна змусила українців покинути дім та стати біженцями. Змусила жити в чужій країні, на чужій землі, бо мати хоче захистити своє дитя. У кожного своя роль у цьому світі. Хтось знищує, хтось будує. Я ж люблю. Безмежно люблю своїх рідних, свого кота, свою країну.

Мій шлях – це гордість за свою країну. Гордість за землю, яка розквітає всіма барвами веселки; за прапор, який створила сама природа; за мову, яка ллється життєдайним джерелом під спів солов’я; за українську пісню, яка переможно звучить по всьому світу. Гордість за свій народ, який не стає на коліна перед ворогом, бо захищає своє.

Мій шлях – це віра в перемогу мого народу. Об’єднані спільною метою, об’єднані вірою в силу українського духу, бо генетично закладено, що українці – нація незламних та нескорених!

Жителі мого маленького шахтарського селища плетуть маскувальні сітки, печуть пиріжки та смаколики, збирають кошти на допомогу бійцям, а діти у школі – малюють малюнки, щоб підняти бойовий дух наших воїнів. 

Щоб кожен захисник знав: ми вдячні вам та чекаємо додому…

Подумки йду вулицею відбудованого українського міста, щасливого. Без війни. Лунає дитячий сміх. Так і буде!!! Життя продовжується…