Я народилася тут, у цьому селищі, жила, працювала в школі. Правда, вже немає нашої школи. Потім працювала секретарем і вихователем, шестирічні дітки в мене були. Потім поїхала на заробітки, в Росії була 13 років. А потім приїхала в 2007-му та пішла працювати на шахту. Рік відпрацювала та стала інвалідом.

Проблеми з хребтом... Уже 10 років працювати не можу, постійно в корсеті живу, сплю й ходжу. Ворогові не хочеться побажати, це дуже важко й боляче. Я півроку лежала в лікарні. А потім, спасибі лікарям, на ноги поставили. Але не працюю, важкувато. Мама вже у віці, 81-й рік, сердечниця. Брат Сергій, він старший за мене трішки, йому 58 років. Три роки тому його паралізувало, мова віднялася, ампутували ногу.

Без мене мама та брат не виживуть

Він мені врятував життя. У нас у куточку стояла вагонетка, там вода була. Він маленький, йому рочки чотири було. А мені був рік. Ну і я пірнула в цю вагонетку, а він мене за ногу зловив. Тримав за ногу і кричав: «Мамко! Мамко! Мамко!»

Вона каже: «Ти чого там кричиш?» А потім як побачила... Якби не він, може, мене б і не було вже. Так що я йому життям зобов’язана. Тепер я за ним ходжу.

Страшні моменти, коли над головою летить [снаряд], коли до сусіда влучило в город, через кілька будинків від нас, у палісадник влучило теж. Ось це страшно. Коли йдеш і падаєш на землю просто в дворі.

У погребі в нас і продукти, та все. Там ми і жили. А потім я побоялася, тому що з братом вже погано стало, його туди не затягнеш, почали нагорі сидіти. Посиділи-посиділи, погриміло-погриміло. Страшно було!

Я спочатку вікна склила – вилітали. А потім сказала: не буду нічого більше робити. Я просто скотчем їх заклеюю. Там такі тріщини, що рука заходить. Дах увесь, як решето. Сніг зараз став сходити, вся вода пішла сюди. У ванній стеля впала, в кухні над вікном вчора лилося. Сама лізу на дах і дивлюся, що там. Так і живемо.

Дуже важко морально. І зриваюся іншим разом, і плачу. Буває, і на брата прикрикну, а потім думаю: що я на нього кричу, він до чого? Він же не винен ні в чому. Просто нерви, самій важко, втомлююся дуже сильно.

Пів зими ми топили, до січня, вугіллям і дровами. Субсидії не вистачає. Кочегарила – вранці встати, набрати, занести, протопити. І ось так цілий день. Дрова сама колю. Сідаю та колю. Залишилося дров трішечки, але я думаю, уже як-небудь дотягнемо. Дерева я попиляла. У нас абрикоса росла й горіх, зараз їх немає. Я цими дровами топила. Вугіллячко закінчилося.

Мамі я пігулки урізала. Їй лікар призначив, вона має їх вранці та ввечері пити. Зараз ці ліки з продажу прибрали, замінили іншими, аналогами. І зараз мама пігулку на два рази ділить, тому що дуже багато йде на ліки. Я теж стара, але мені-то байдуже.

Спасибі велике Рінату Ахметову. Я не знаю, як висловити цю подяку. Це, здається, якась пляшка олії, а її потрібно піти купити, а вона коштує зараз більше 30 гривень.

Або братові мазі купити або цю пляшку олії, щоб щось поїсти приготувати. Мені ці дві пляшки олії на багато вистачить. Та ж крупа. Той же паштет. Дуже навіть добре. Я вдячна. Дай Бог здоров’я цій людині. У мене немає слів, як я можу висловити цю подяку.

Любов, напевно, тримає, люблю я їх, дуже сильно люблю... Без мене вони нічого не зроблять. Я маму дуже люблю. Вона дуже багато зробила для мене. Брат дуже багато для мене зробив. Як я можу їх залишити?