Мені 65 років, я народився на Миколаївщині. Зараз пенсіонер.

Був удома, спав. Прокинувся від гуркоту. Потім жінці кажу: «А що в нас тут російські літаки і вертольоти роблять?» Не зрозумів спочатку. 

Потім були вісім місяців в окупації, ми ж зі Снігурівки. Не було ні світла, ні води, ні ліків. Нам із Баштанки привозили хліб та інші продукти. Дуже важко було. Під час окупації ми не виїжджали, бо дружина була хвора, не захотіла переїжджати.

Найстрашніше - смерть дружини. Вона загинула 4 серпня. Я більше про це не буду розмовляти - мені дуже важко й погано на душі. 

Діти в Німеччину втекли. Я до них їздив. 31 березня поїхав, а 18 квітня повернувся. Одне мене втішило: побачив онуків та дітей. 

Усі говорять, що незабаром має бути наступ. Дай Бог, щоб швидше війна закінчилася. Весь час на душі камінь.