Бернар-Анрі Леві: «З моменту мого першого виступу на Майдані я вважаю, що ви – сторожова фортеця Європи»

Французький філософ, журналіст і письменник Бернар-Анрі Леві – автор багатьох документальних картин. Від початку повномасштабного вторгнення він зняв вже два фільми про Україну. Другий має назву «Слава Україні». Бернар-Анрі Леві побував у найгарячіших точках Південно-Східного фронту. Привернути увагу до трагедії в Україні світової спільноти – одна з місій роботи Леві.

Коли війна почалася, я маю на увазі ще 2014-й, я відвідав Майдан і отримав привілей звернутися до тих, хто зібрався на Майдані. І від тієї миті я розумів, що тут народжується щось велике. Тож мусив залишитися тут, щоб бути свідком цього дива до самого кінця – до миті перемоги. Пізніше, коли розпочалося вторгнення, я зрозумів, що треба діяти швидко, щоб охопити величезний пласт – опір суспільства загарбникам, битву, яку вів цілий народ, і показати велич цього народу.

Я не співпрацював із Музеєм ("Голоси Мирних". - Ред.). Але насамперед хочу зазначити: я щасливий, що такий Музей існує. І я хотів би передати Музею деякі матеріали, які ми зібрали під час зйомок. Це теж голоси мирних. Усі ці зйомки я робив сам, окрім одного флешбеку на початку, кожен кадр зрежисований мною, знятий на місцях подій. Ми використали у фільмі далеко не всі матеріали, і я був би щасливий запропонувати ці зйомки Музею.

Кожна хвилина залишила незабутнє враження. Люди, що жили під снарядами, під бомбардуваннями. Коли ми бачили їхній дух опору – кожна мить залишалася в пам'яті. Жінки, що втратили своїх дітей. Сім'ї, розірвані депортацією дитини до іншої країни. Безстрашні солдати, які до війни ніколи не тримали в руках зброю, але які стали справжніми воїнами. Усі ці історії залишилися в моєму серці. Усі вони важливі та емоційні.

Якщо ми поступимося хоч дюймом землі або свободи путіну, він не зупиниться. Він робитиме це знов і знов: у територіальному плані – в напрямку країн Балтії, а в моральному – він намагатиметься дезінтегрувати всю структуру системи безпеки Європи. Він усюди посіє зерна війни, сепаратизму. І якщо ми поступимося йому дещицею компромісу тут, він принесе хаос до всієї  Європи.

З моменту мого першого виступу на Майдані я вважаю, що ви – сторожова фортеця Європи, що ви воюєте і за всіх нас, і за наші цінності, в які, на мою думку, ми самі далеко не завжди віримо. Ми звикли до них, ми живемо з ними щодня, і тому їхня цінність втрачається. А тут вони набули нового життя, вібрації, значення… Це почуття в мені живе з часів мого першого виступу на Майдані.

За жорстокістю всі війни однакові, путін веде себе, як будь-який кривавий варварський диктатор з Африки, Азії чи Південної Америки. Такі м'ясники всі схожі один на одного. І путін – ще один м'ясник. Проте одним він відрізняється: своїм бажанням повністю знищити національну самосвідомість українців. Це більше ніж знищити тіло. Це більше ніж фізично знищити існування. Його ціль – дух, полум'я українського народу. Для нього це щось неприйнятне. Ось що він намагається здійснити. І це те, чим відрізняється війна в Україні від того, що я бачив раніше. Подібне я зустрічав дуже рідко, і на мою думку спадає тільки одне слово – Руанда.

Я провів тут цілий рік (точніше – більшу частину року, тому що я виїжджав до Франції), більшу частину року я провів тут, на Донеччині, у Бахмуті, Херсоні, Лимані, Харкові й так далі. І що мене вразило – це гідність! Найвищий бойовий дух усієї країни. Солдати на лінії фронту і, я сказав би, солдати тилу.

Мені довелося побувати у вугільній шахті в Павлограді. Це глибоко-глибоко під землею. І я говорив із шахтарями. Не лише з чоловіками, а навіть з леді – вони теж там працювали. Вони – звичайні робітники. Вони не мають зброї, але вони – солдати. По-своєму. Завдяки їм не зупиняється машина Опору. Вони теж роблять величезний внесок у перемогу. Без них військові операції, наступи, мабуть, якщо не стають неможливими, то будуть дуже ускладнені.

Ця єдність людей нагадує мені найбільшу мить Французької Революції ‒ битву при Вальмі. Почуття Вітчизни, яку захищаєш зі зброєю в руках, загальної участі, єдиної мети... Того вогню свободи, який намагаються погасити. Ось що вражає мене знову, знову і знову. Протягом усього року.

Звичайно, рев’ю вже є. І здебільшого вони позитивні, багато з них –  абсолютно позитивні. І це для мене і моєї команди як для творців, безперечно, приємно. Ми створювали цей фільм спільно французькою та українською командами.

Українці не лише допомагали, вони й захищали нас. Ворог трохи знає, хто я такий, має уявлення. Я ‒ особа, заборонена в Росії. Під час мого першого візиту до Одеси в березні 22-го в групі так званих російських патріотів у фейсбуці було запропоновано грошову винагороду тому, хто зможе вбити чи поранити мене. Не знаю скільки мільйонів рублів. Там є один ідеолог, так званий інтелектуал, близький до путіна, – Дугін, який зробив відому заяву (заяву дуже дурну), що це не війна проти України, а війна проти мене, Бернара Анрі Леві. І коли я перебував на передовій, мене не залишала думка, що для ворога стане насолодою моє усунення, але група українських друзів надійно прикривала мене. Вони ризикували життям, щоб убезпечити мою команду. І ті позитивні відгуки до фільму, які зараз з'являються, – це і їхня заслуга.

А чого я очікую від фільму? Я хочу, щоб якнайбільше людей дізналися, про те, що тут відбувається, дізналися правду. Щоб фільм став контрдоказом пропаганди путіна, його агентів, пропаганди, яка поширюється і в Європі, і в Північній Америці. Фільм «Слава Україні» – зброя проти них. Історія битви воїнів, битви робітників та битви думок суспільства.

Цей фільм – мій скромний внесок у битву за уми людей.

Велика помилка багатьох попередніх війн у тому, що докази військових злочинів збиралися вже постфактум, після закінчення війни. Свідчення про військові злочини в Руанді, Сараєво… Зрештою, справедливість тріумфувала. Але в Україні відбувається те, чого раніше не було, – ви збираєте докази в реальному часі. Негайно. І це чудово. І, наскільки я знаю, такі історії зберігає і ваш Музей. І цей акт, цей жест збирання свідчень військових злочинів та збирання свідчень опору ворогові – це дуже правильно. Не можна чекати, поки попіл охолоне. Це правильний вчинок. Ви робите добру справу.

Віктор Гюго – душа Франції. Тарас Шевченко – душа України.

Мені одразу пригадується мій приїзд до Бородянки наступного дня після її деокупації. Там я побачив пам'ятник Тарасу Шевченку, посічений кулями, і його «поранена» голова була нахилена вниз.

Усередині це видовище викликало бурю емоцій, жахливий смуток, сильніший за який я відчув лише в Бучі та Бородянці, побачивши вбитих людей на вулицях.

Ідея душі України, яка вражена кулями вбивць, розбита, але незламана, яка все ще живе, незважаючи ні на що. Це я пам’ятатиму завжди!