Мені 41 рік. Моя сім’я - чоловік і батьки-пенсіонери. До війни ми проживали в Бахмуті.

О п’ятій ранку мені зателефонував брат і сказав, що війна. В Часовому Ярі почало вибухати. Так я запам’ятала початок війни. Мене шокувало, що взагалі таке могло трапитися.

З гуманітарною кризою ми не стикнулися, бо одразу виїхали у Черкаси. Відразу знайшли роботу, тому у нас великих матеріальних проблем не було. Ще дуже багато фондів допомагали гуманітарною допомогою, і нам вистачало того, що давали.

Люди навколо нам дуже допомагали. Хоча нам розповідали весь час, що нас ділили на захід і схід. Але нам допомагали, і мені траплялися тільки гарні люди. Мне це приємно вразило, і я дуже вдячна.

Сусіди сюди збирались виїжджати, але у них не було машини. А ми їх вивозили, і так самі опинилися в Черкасах.

Постійне нервове напруження принесло нам стреси і болячки. Особливо хворіють батьки, бо вже старенькі. Вони відразу не поїхали з нами, ми за ними їздили у вересні 2022 року. Коли повністю почали наступати на Бахмут, ми їх вмовили, щоб вони поїхали. Вони не хотіли їхати, бо у них був собака великий. А коли ми сказали, що заберемо і собаку, то вони погодилися.

Майбутнє я бачу спокійним, щасливим. Хочеться, щоб більше такого ніколи не повторилося, і діти ніколи не бачили такого жахіття. Щоб ми могли будувати свою країну вільною і незалежною, щоб нам ніхто не вказував, як нам жити.