Лазарюк Богдана, 10 клас, Вікнянський ЗЗСО І – ІІІ ступенів
Вчитель, що надихнув на написання — Ковалюк Юлія Юріївна
Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»
Коли я була маленькою, ми з татом часто дивилися на нічне небо. Він казав, що якщо знайти найяскравішу зірку та загадати бажання, то воно обов’язково здійсниться. Зараз я вже досить доросла, але досі часом вдивляюся в нічне небо, шукаючи найяскравішу зірку. Коли знаходжу, то
уявляю, що тато міцно тримає мене за руку й ми загадуємо бажання... Одне на двох: щоб війна закінчилася назавжди. Мій тато боровся за це майже з початку повномасштабного вторгнення. Зараз він в полоні.
Хоча тато далеко, вірю, що він скоро повернеться додому. Це дає мені надію та життєву силу.
А ще я часто уявляю небо над Оріховом, містом моєї подруги Ані. Воно, мабуть, таке ж темне і зірчасте, хоча часто наповнене іншим світлом – світлом від вибухів та пострілів. Аня мріє стати художницею. Вона малює картини, настільки реалістичні, що мені здається, ніби чую виття сирен і бачу спалахи вибухів.
Тато Ані також не сидить склавши руки, а допомагає нашим захисникам. Він ризикує своїм життям, щоб допомогти тим, хто захищає нас: створює буржуйки та грілки. Коли я чую про таких людей, як він, я розумію, що добро завжди перемагає зло.
Але чому ж тоді зло настільки сильне? Чому воно зараз забирає у нас найкращих людей?
Ми з Анею часто проводимо вечори разом. Сидимо на підвіконні, дивимося на зорі і мріємо. Мріємо про те, щоб війна скоріше закінчилася, щоб всі рідні повернулися додому, щоб ми могли знову жити спокійно і щасливо. Але чи буде це коли-небудь? Чи зможемо ми повернутися до життя, яке було до війни?
Я часто думаю про те, як це – жити під постійною загрозою. Як це – щодня чути вибухи і бачити руйнування. Я не можу уявити, наскільки важко Ані і її родині, усвідомлювати те, що їх день хтось постійно руйнує. Але я знаю одне: ми завжди будемо разом. Ми підтримаємо один одного в цю нелегку годину.
Щоразу, коли звучить повітряна тривога, я згадую рядки загиблої письменниці Вікторії Амеліної:
Повітряна тривога по всій країні
Так, наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх,
А цілять лише в одного,
Переважно в того, хто скраю.
Сьогодні не ти, відбій.
Я мрію про те, аби колись ці рядки не мали нічого спільного з реальністю, щоб ми нарешті перестали рахувати дні війни, всі близькі повернулися додому й ми могли мріяти разом.