Коток Іван

8 клас, Зіньківщинський ліцей Зачепилівської селищної ради Красноградського району Харківської області

Вчителька, що надихнула на написання – Мирошниченко Ольга Миколаївна

Війна. Моя історія

Війна, ця клята війна…Немає спокійного сну, повноцінного відпочинку, закінчились цікаві подорожі, екскурсії, захопливі поїздки, немає яскравих зустрічей, а є постійна тривога – тривога вдень, тривога вночі.(«Хай їй трясця!» – каже моя бабуся.)

Добре пам’ятаю той лютневий ранок…Мабуть, він закарбувався в голові кожного українця. Вийшов з хати з ранцем на плечах, як завжди, іти до школи. А мама серед двору стоїть з переляканими очима. Я одразу відчув: сталось щось недобре. «Ти сьогодні нікуди не підеш! Вертайся назад!» – схвильовано сказала мама. Я трішки зрадів, що залишусь сидіти вдома. Можна байдики побити, тобто поклацати в телефоні, чи на комп якусь нову гру скачати. Але тільки перші хвилини у мене був такий піднесений настрій. Через годину-другу чомусь все змінилось. Щойно зайшов в хату, як десь вдалині почувся гучний вибух. Страх і тривога, які вселилися тоді, не покидають й досі. До хати прибіг батько. Сказав нам про якусь тривожну валізу, з мамою швиденько зібрали всі документи.

Потім почали в небі літати винищувачі. Спочатку ми з татом з цікавістю їх роздивлялись, але все рівно мурашки по спині чомусь бігли.

Відчув я на собі евакуацію. Це слово ніби з підручника історії чи уроків мужності прийшло в моє життя. Ця невідомість охоплювала кожну секунду. Коли повернемось додому? Мені, порівняно з іншими людьми, що їхали в битком набитому поїзді, було краще, бо дорога до бабусі вже знайома змалечку.Та не очікувала рідненька такої кількості гостей та ще й і не в канікули. Набилось нас багатенько, як у рукавичку, хоч і рідних та усе -таки незваних онучат, в бабусину хатину. Декілька місяців ми прожили у маленькому селі, на маминій малій батьківщині. Ми з двоюрідним братом були «за старших» і допомагали по господарству: наколоти дров, вправитися біля корівки та поросят.

А ці страшні «блекаути». Сидиш в темноті і тільки слухаєш тріскіт дровець у грубці. Голова йде обертом від невеселих новин: у однокласниці батько поранений (бачив вчора її на онлайн-уроці весь час з носовичком, подумав, чи не захворіла), а від сусіда ні слуху ні духу (чув від тітки, що не виходить на зв’язок вже три доби), вже перші поранені серед маминих кумів. рахував пошепки, скільки раз за день звучав сигнал повітряної тривоги. Вперше почув з огляду новин про страшну цифру «200», а потім як з кіно про війну – про зниклих без вісті.

Вчителі кажуть, що ми подорослішали. Хоч інколи так хочеться покепкувати з когось, так, по-доброму, як раніше, коли ходили до школи.

Зараз би пробігтись з вітерцем по сходах, заховатись за спортзалом від очей на перший погляд суворого чергового старшокласника, заскочити в шкільну їдальню і поглинати добрезні страви від нашого шеф-повара тьоті Люди, наче тебе не годували три дні, і ти з голодного краю.

І все ж таки, я щасливий! Я пишу ці рядки за своїм письмовим столом. Я повернувся ДОДОМУ! ( А скількох дітей забрала жахлива війна!) Я не сидів місяцями у холодних підвалах, я не бачив окупантів. Так, над нами літали ракети. Вже навчився відрізняти ці звуки. Літають і досі. Бо їх чомусь так багато у нашого ворога, як піску морського з нашого Чорного моря! Тільки поряд немає мого батька. Ні, він не загинув на фронті, і не пропав без вісті. Він помер в лікарні, бо у нього не витримало серце…Через постійні стреси, переживання за нас, дітей, своїх родичів, що там, на «нулі», за військового зятя і подальшу долю дочок, моїх сестер. Він цілодобово був в полі, бо треба ж було комусь сісти за кермо комбайна!

Дуже шкода, що він багато чого не побачить: ні моїх маленьких перемог у різних конкурсах, ні своїх майбутніх онуків,

ні те, як я потихеньку рулюю, ні своїх друзів, ні поважної тещі (моєї милої бабусі) з пиріжками! Головне, що він не побачить ПЕРЕМОГИ! Але ми живемо, живемо в надії на славну у Перемогу! І вона буде за нами, бо цього варті справжні українці які живуть на землі дідів-прадідів!