Аллахвердова Мілана, учениця 11 класу Херсонської гімназії №6

Вчитель, що надихнув на написання есе - Потапська Світлана Віталіївна

Війна. Моя історія

24 лютого… День, коли життя зупинилось, коли ми відчули біль… Цю дату пам’ятає кожен українець. Це день, коли почалася повномасштабна війна. Того страшного лютневого ранку час практично зупинився. Це був четвер, я мала прокинутися зранку й підключитися до онлайн-уроків. Але мій ранок почався зовсім інакше… Вранці мене розбудила телефонна розмова сестри з батьком, який був у відрядженні.

Я не могла зрозуміти: сон це чи реальність? Рідні говорили про вибухи в області.

Вражена, я підскочила з ліжка та почала ставити багато запитань. Мій мозок не був готовий до такої відповіді: “На нас напала росія, бомблять наші міста й села, дуже багато загиблих”.

Свідомість моя не була готова до таких страшних змін... Батько зателефонував і попросив нас зібрати найнеобхідніші речі, й чекати на нього.

Ми виконали прохання батька, але не знали, що робити: залишатися чи їхати з міста. У місті ситуація була напружена: вибухи, сирена, великі черги в магазинах і на заправках.

Коли батько приїхав, він пішов до військкомату, а нам сказав залишити місто.

Моя мама була знервована, вона не могла сконцентруватися, панікувала. Все ж таки о третій годині ми виїхали на захід України до родичів. Це була дуже складна дорога. За кермом була мама (вона ще ніколи не їздила на таку велику відстань), усю дорогу рідна нервувала. Їхали ми дві доби, дорогою ми чули вибухи в Миколаєві, Умані…

На нас чекала несподіванка у Хмельницькому: міст було підірвано. Усі авто почали розвертатися, їхати назад, створюючи величезні колони. Навіть тоді, коли ми доїхали до місця призначення, я і мої рідні не могли усвідомити: що відбувається з моєю країною, з моїм народом?

Після початку повномасштабного вторгнення наша родина, як і більшість українців, усвідомила: наскільки добре ми жили. Ми були поряд із близькими людьми, ми раділи життю, у нас усе було для щасливого життя.

Наразі я перебуваю за кордоном, але дуже чекаю, коли вже безпечно буде в моєму місті, бо я вже дуже скучила за Херсоном, за близькими, за рідною гімназією…

Хочу подякувати всім захисникам та захисницям, які боронять Україну, та тим,  які віддали життя за нашу свободу й ніколи не повернуться до своїх матерів, дружин, дітей…