«Батько не пережив війну: серце не витримало»

Коли почалася війна, Інеса Олександрівна, перейшла до своїх батьків. Вони разом переживали обстріли. У травні Інесі вдалося виїхати. Її мама й тато залишилися в Маріуполі. Батько протримався до серпня. Від стресу в нього виникли проблеми з серцем. Він помер у лікарні

Мені 54 роки. Я жила в Маріуполі. Донька поїхала за рік до повномасштабного вторгнення – я залишилися з котиком у трикімнатній квартирі. Чоловік жив у Києві. Зараз він служить. 

Кілька тижнів до початку війни було чутно, що посилилися обстріли в сірій зоні. Я відчувала, що має статися щось погане, тому нервувала. У ніч з 23 на 24 лютого довго не могла заснути. Лягла спати близько третьої ночі, а о четвертій ранку зателефонував мій брат-моряк і сказав, щоб я зібрала речі й поїхала до батьків. Батьки жили у приватному будинку в Селищі Моряків, а я – у квартирі на околиці міста, поблизу виїзду на Запорізьке шосе. Я розуміла, що у разі наступу мій будинок постраждає одним із перших. Після брата зателефонував чоловік. Він порадив їхати у Запоріжжя до його родичів або в Київ, однак я не могла покинути своїх батьків.

Згодом я почула вибухи на аеродромі. Подивилася у вікно й побачила великий потік автомобілів, що рухався в бік Запоріжжя. Я зрозуміла, що й мені треба тікати. Вибухи лунали все ближче. З одного боку від мене бомбили аеродром, з іншого – летіли Гради зі Східного мікрорайону. 

Я викликала таксі. Чекала на нього майже півтори години. Увесь цей час простояла на ганку будинку. В одній руці тримала сумку з документами, в іншій – переноску з котом. Будинок ходив ходуном. Однак якесь сьоме чуття підказувало мені, що потрібно чекати. Таксист все ж таки приїхав і відвіз мене до моїх батьків на інший кінець міста. Через день там почалися бойові дії. 

Коли ми заскочили в будинок, я зрозуміла, що побігла вперше за багато років. Справа в тому, що я інвалід з 2018 року: у мене проблеми з ногою, через що я не могла бігати. 

Від вибухів пошкоджено дах і вікна батьківського будинку, а також паркан та прибудинкові споруди. Найстрашнішими були обстріли фосфорними снарядами. Якось я прокинулася серед ночі і побачила у вікно біле світло. Було видно, як вдень. Вранці я помітила обпалені дерева там, де вночі пролетіли снаряди. 

Зранку 16 квітня не було обстрілів, тому я вирішила дістатися до своєї квартири. Я дійшла до вулиці, на якій майже всі будинки були розвалені, а біля них лежали трупи. Ледь не на кожному заборі був напис: «Діти». Однак росіян це не зупинило. Потім я спіймала автомобіль. Вдалося проїхати лише половину шляху. Далі росіяни не пустили мене й людей, з якими я їхала, ще й стріляли нам услід. Добратися додому мені вдалося 26 квітня. Тоді я побачила, що від будинку залишилися лише розвалини. А 21 листопада і їх знесли. 

Коли я йшла до своєї квартири, люди, які бачили мене зі своїх домівок, виходили й цікавилися, чи мені є де переночувати. Кілька людей запрошували до себе на нічліг. Одна жінка побачила, що я з котом, і винесла корм для нього. Я була приємно вражена. 

Брат повернувся з-за кордону й восьмого травня вивіз мене своєю автівкою в Бердянськ. Порівняно з Маріуполем, там було тихо і спокійно. Брат зняв мені однокімнатну квартиру в Бердянську, щоб я могла деякий час пожити там і прийти до тями. Сам був то в Бердянську, то їздив до батьків у Маріуполь. Через три тижні ми з братом виїхали через Василівку в Запоріжжя. Стояли у Василівці дві з половиною доби. Окупанти прикривалися людьми, які хотіли виїхати, як живим щитом. У Запоріжжі ми були три дні: ремонтували автомобіль. Потім поїхали в Київ. Згодом брат привіз сюди маму. Батько не пережив війну: серце не витримало. Він помер у лікарні 19 серпня. Йому було вісімдесят років. У Києві живе моя донька. У жовтні народилася внучка. Я не працюю, бо маю інвалідність. Живу на пенсію та ті виплати, які отримую як внутрішньо переміщена особа. 

Думаю, що війна не скоро закінчиться. Хоча мрію про якнайшвидшу перемогу. Хвилююся за батьківський будинок: хоч би не розбили його.