Ми з дітьми жили в селі Преображенка Оріхівського району. Я працювала, діти вчилися. Тепер прийшлося виїхати, бо обстріли були вже так близько, що вночі довелося ховатись в коридорі.

Брат машиною забрав нас до Запоріжжя, дорога була нормальною. А наші батьки залишилися, не захотіли їхати. Іноді я їду туди, у село, везу продукти. Домовляємося з односельцями і їдемо попутками. Зараз у половини села немає світла і газу.

Найбільший шок – це узнавати, що когось із знайомих вбив або смертельно поранив снаряд. Багато моїх знайомих вже немає.

Хочеться, щоб війна скінчилась якомога швидше. Хочеться, додому повернутись, щоб діти в школу пішли. Щоб все було, як і раніше: робота була, діти вчились, щоб був мир і щоб ми знали, що буде завтра.