Мені 29 років, я лікар. Перші три тижні від початку війни ми перебували в Лисичанську. Не було світла, води, і ми переживали, що можуть бути проблеми з продуктами, може бути голод. Також не стало роботи. До того ж, ми боялися в окупацію потрапити, тому й виїхали.

Шокувало те, що наш дідусь не захотів кидати хату, залишився там, а днями він помер. Він раптово захворів, а там зараз немає нормальної медицини. Мене шокувало те, що я не могла навіть поїхати на похорон.

Ми виїхали своїм авто. Тварин своїх забрали. В дорозі обстрілів не було, виїхали спокійно. 

Знайшли роботу на Черкащині, зараз тут і перебуваємо.  В окупованому Лисичанську житло залишилося. 

На початку люди дуже нас виручили: і житло надали, і роботу допомогли знайти. Багато людей нам допомагали і речами, і продуктами. А зараз у нас усе добре.

Мрію, щоб закінчилася війна. А ще дуже хотілося б поїхати додому, побачити рідних, які там ще залишилися.