Тетяна Іванівна намагається тримати себе в руках, зосереджуватися на роботі. Навіть у перший день війни вона не піддалася паніці. Хвилюється тільки за сина, який часто залишається сам удома. 

Я мешкаю в місті Павлоград. Мені 50 років. Зі мною живе мій дванадцятирічний синочок.

24 лютого о шостій ранку я виходила з дому на роботу, мені зателефонувала мама й сказала: «Таню, збери документи, бо почалася війна». Я їй не повірила, прийшла на роботу. Тоді усі прибігли перелякані, говорили, що нас розпустять додому, але я робила свою справу. Я і досі працюю. Якось зібралася з думками і живу так, як до війни.

Поряд з моїм будинком розташована підстанція. Разів шість по ній завдавали ударів. Я під час прильотів дуже нервую. Дитина вдома сама, бо я на роботі. Але тримаємося. Ховаємося в бомбосховище ліцею, в якому навчається мій син.

З моєї рідні ніхто не виїхав. У мене не дуже велика сім’я, з усіма все в порядку. Мама мешкає неподалік, під Павлоградом. Я хотіла її забрати на зиму, але вона такий боєць, що не хоче нікуди виїжджати. Багато дітей моїх знайомих вже загинуло на війні. Звісно, це не може залишити мене байдужою.