Мені 25 років. Проживала з мамою і татом в селі Федорівка Пологівського району.
24 лютого ми прокинулися о п’ятій ранку від того, що до нашого села заїжджали колони російської техніки. Ми побачили ці колони і російські прапори, танки, дула автоматів, якихось чоловіків не нашої національності. Це все дуже страшно – розуміти, що на нашій території чужинці. Ми одразу почали збирати речі. Не розуміли, що робити далі.
На другий день прийшли російські солдати і наказали покинути будинок, бо вони тут будуть жити. Так було з нами і з сусідами. Потім нам сказали, що з дому все винесли і авто забрали.
Ми поїхали спочатку до бабусі, там переночували три ночі і вирішили виїжджати. Це було в перші дні війни – тоді ще був тільки один російський блокпост. Ми виїхали вчасно, бо ще тоді не було знущань над місцевими.
Тяжко, бо з будинку все винесли – нічого не залишилося. Наразі в селі уже багато будинків зайнято, і кожен день туди заселяються росіяни. Тому повертатися будемо тільки коли ЗСУ відіб’ють наше село.
У Федорівці зараз гуманітарна катастрофа, майже всі виїхали, тільки люди похилого віку залишилися. Є ті, хто має пропуска і їздять туди. То ми з ними передаємо нашій бабусі ліки. Там же ніякої допомоги немає.
Дуже важко у фінансовому плані. Квартири дуже дорогі у Запоріжжі, на роботу влаштуватися складно, і взагалі морально складно, бо не знаєш, чого очікувати.
Я не знаю коли закінчиться війна, але мені хочеться, щоб наші хлопці якомога швидше вигнали цю наволоч з нашої землі.
