Віталіна, 11 клас, Київ

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Минуло 1000 днів війни! Я жива! Живі мої рідні! Це вже маленька перемога!

Я киянка. Все почалося, як я пам'ятаю, з Майдану ще. Це було моторошно, коли нелюди били людей. Горючі скати, так звані коктейлі Молотова, якими незрозуміло, для чого палили все. Я тоді була в четвертому класі, тоді, коли мама боялась мене водити в школу декілька днів, бо не розуміла, чим закінчиться день. Згодом все в Києві стихло, але на сході щось відбувалось незрозуміле для мого розуму. Тільки були питання: "для чого?", " з якою метою?", "навіщо?".

Кінець 2021 року…Всі кажуть про якусь війну, від якої аж мурашки по шкірі та коси дибом стають. А з іншого боку - " Яка війна, ви що?". "Та не може такого бути!"

Папа мене ганяв періодично в магазин для покупки різних консервів, згущеного молока. Я все, з потом на обличчі, несла додому зі словами "для чого?".

Минув новий рік. Тоді ще був навіть актуальний коронавірус. Все було чудово, як нам здавалося. У нас в групі захворіла дівчинка на короновірус, і ми ж,звісно, були на карантині два тижні. 23 лютого, середа. Все добре. Ми готуємося до виходу з карантину.

Четвер! Ранок! Я чую вибухи! Моє серце почало калатати, заспокоїла себе тим, що це - вантажні машини, в нас таке часто було чутно. Сплю далі, але знову якийсь моторошний гул. Я вже не сплю і лежу в ліжку завмерши, бо не розумію, що це. "Що відбувається?" І в один момент у всієї родини почали лунати телефонні дзвінки. "Що сталося?", -питають всі. "Почалася війна!",- на тому кінці телефону кричали всі. Пощастило в той момент, що вся сім'я була разом в одній квартирі. В моїй голові було безліч думок: “що робити?”, “це справді війна?, “а в училище виходимо?”

25 лютого в мого братика був день народження. Йому виповнилося 5 рочків, але такий ще маленький. У мами вийшло сходити в магазин і знайти маленький тортик. Хоч якась радість була, тим паче, він малий, йому та війна, що є, що нема.

В перші дні магазини спустіли. Були дуже великі черги просто по хліб або будь-який хлібний виріб. Тиждень ми не виходили з квартири, спали в коридорі на підлозі.

Вікна позашторували, на балконі повісили ковдри, щоб хоч від осколків зберегтись. В коридорі також прибили до стінки ковдру, щоб у випадку чого вона зупинила скло. У підвал спускались лише раз і то в будинку, там було ще страшніше. Холодно, сиро, майже нема світла, труби, каналізація. І тільки одна думка " якщо впаде будинок, ми ж тут просто помремо з голоду - в кращому випадку". Після двох тижнів війни моя тітка запропонувала їхати у Львів, а там - їхати на Польщу. Її чоловік приїхав забрати мого братика, маму та мене.

Було складно прощатись з незрячим папою і бабулею, сльози на очах у всіх, але батьки вирішили рятувати нас з братиком.

Ми їхали на правий берег Києва приблизно дві години через те, що міст був замінований. Десь лунали вибухи, навіть було видно багато військових. В той же вечір ми виїхали з Києва. Їхали десять годин, сидячи в електричці, забитій по саму верхівку.

У Львові нас зустрів тітки знайомий і повіз нас в село Солонки. Там був звичайний будинок з чотирма кімнатами. В будинку жило чотири сім'ї, всі знайомі. Було холодно в першу ніч, речей майже не було. Води гарячої не було, туалет не працював, але це все було не так і критично. Нам все згодом провели, потім навіть сподобалося, але додому хотілося ще більше. Потроху надсилали матеріал навчання, робила уроки. В одному зошиті декілька предметів було.

Потім до нас приїхав ще один хлопчик жити, його привіз вітчим. Ми познайомились і вже не так нудно було. Так минуло три місяці. Хлопчик поїхав з моєю тіткою і своєю сім'єю в Черкаську область. І я з мамою та братиком залишились одні в будинку. Через тиждень і нас забрали в Черкаську область. Закінчила другий курс училища, почала зустрічатися з тим самим хлопцем.

Перші чотири місяці війни було страшно! Потім якось звиклося, прийшов новий рік навчання третього курсу. Готувалися до диплому, ходили на практику. Так і закінчила середню освіту за професією «-закрійник» з червоним дипломом. Знову поступила в училище але, вже на фахового молодшого бакалавра.

Бували різні випадки, що орки закидували ракетами, що й світло вимикали, води не було, опалення не було. Мені навіть складно уявити, що було на окупованих територіях. Мені розповідав хрещений, як рятував свою жінку з. Це жах!

Коли їдеш по дорозі і бачиш розстріляну машину з усією сім'єю, коли свині бігають і їдять те, що вже мертве, коли дивишся у вікно своєї хати і бачиш в своєму подвір'ї танк орків і не знаєш, що вони зроблять: зґвалтують до смерті чи просто вб'ють.

Мені навіть думати страшно про те, що робили ці нелюди з немовлятами, серце кров'ю обливається.

Згодом все стихло і трохи забулось, але в серці залишилось все! І це ще не кінець!

Щоб відволікатись від такого, що ми зараз бачимо, я змінила місце роботи поближче до свого будинка, працюю за своєю професією «». Доволі непогано виходить, мені подобається. Але хочеться більшого отримати від професії. В мене вийшло здати на водійські права. Тепер, якщо стан з війною погіршиться, то ми можемо родиною виїхати в безпечне місце. Я хоч і розумію, що від ракети не сховатись, але ж надія помирає останньою.

Готуюсь до захисту диплому, виконую завдання. Я надіюсь і вірю в найкраще, але вже навіть не знаю, як це «краще». Я просто займаюсь своїм саморозвитком і готуюсь до майбутнього більш дорослого життя, хоча я і не знаю, куди вже гірше. Одні знущання над людством в період мого життя!