Олександренко Віталіна, 11 клас, Київський професійний коледж мистецтва та технологій сервісу

Вчитель, що надихнув на написання есе — Хохлова Ірина Яківна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Минуло 1000 днів війни! Я жива! Живі мої рідні! Це вже маленька перемога!

Я киянка. Все почалося, як я пам'ятаю, з Майдану ще. Це було моторошно, коли нелюди били людей. Горючі скати, так звані коктейлі Молотова, якими незрозуміло, для чого палили все. Я тоді була в четвертому класі, тоді, коли мама боялась мене водити в школу декілька днів, бо не розуміла, чим закінчиться день. Згодом все в Києві стихло, але на сході щось відбувалось незрозуміле для мого розуму. Тільки були питання: "для чого?", " з якою метою?", "навіщо?".

Кінець 2021 року…Всі кажуть про якусь війну, від якої аж мурашки по шкірі та коси дибом стають. А з іншого боку - " Яка війна, ви що?". "Та не може такого бути!"

Папа мене ганяв періодично в магазин для покупки різних консервів, згущеного молока. Я все, з потом на обличчі, несла додому зі словами "для чого?".

Минув новий рік. Тоді ще був навіть актуальний коронавірус. Все було чудово, як нам здавалося. У нас в групі захворіла дівчинка на короновірус, і ми ж,звісно, були на карантині два тижні. 23 лютого, середа. Все добре. Ми готуємося до виходу з карантину.

Четвер! Ранок! Я чую вибухи! Моє серце почало калатати, заспокоїла себе тим, що це - вантажні машини, в нас таке часто було чутно. Сплю далі, але знову якийсь моторошний гул. Я вже не сплю і лежу в ліжку завмерши, бо не розумію, що це. "Що відбувається?" І в один момент у всієї родини почали лунати телефонні дзвінки. "Що сталося?", -питають всі. "Почалася війна!",- на тому кінці телефону кричали всі. Пощастило в той момент, що вся сім'я була разом в одній квартирі. В моїй голові було безліч думок: “що робити?”, “це справді війна?, “а в училище виходимо?”

25 лютого в мого братика був день народження. Йому виповнилося 5 рочків, але такий ще маленький. У мами вийшло сходити в магазин і знайти маленький тортик. Хоч якась радість була, тим паче, він малий, йому та війна, що є, що нема.

В перші дні магазини спустіли. Були дуже великі черги просто по хліб або будь-який хлібний виріб. Тиждень ми не виходили з квартири, спали в коридорі на підлозі.

Вікна позашторували, на балконі повісили ковдри, щоб хоч від осколків зберегтись. В коридорі також прибили до стінки ковдру, щоб у випадку чого вона зупинила скло. У підвал спускались лише раз і то в будинку, там було ще страшніше. Холодно, сиро, майже нема світла, труби, каналізація. І тільки одна думка " якщо впаде будинок, ми ж тут просто помремо з голоду - в кращому випадку". Після двох тижнів війни моя тітка запропонувала їхати у Львів, а там - їхати на Польщу. Її чоловік приїхав забрати мого братика, маму та мене.

Було складно прощатись з незрячим папою і бабулею, сльози на очах у всіх, але батьки вирішили рятувати нас з братиком.

Ми їхали на правий берег Києва приблизно дві години через те, що міст був замінований. Десь лунали вибухи, навіть було видно багато військових. В той же вечір ми виїхали з Києва. Їхали десять годин, сидячи в електричці, забитій по саму верхівку.

У Львові нас зустрів тітки знайомий і повіз нас в село Солонки. Там був звичайний будинок з чотирма кімнатами. В будинку жило чотири сім'ї, всі знайомі. Було холодно в першу ніч, речей майже не було. Води гарячої не було, туалет не працював, але це все було не так і критично. Нам все згодом провели, потім навіть сподобалося, але додому хотілося ще більше. Потроху надсилали матеріал навчання, робила уроки. В одному зошиті декілька предметів було.

Потім до нас приїхав ще один хлопчик жити, його привіз вітчим. Ми познайомились і вже не так нудно було. Так минуло три місяці. Хлопчик поїхав з моєю тіткою і своєю сім'єю в Черкаську область. І я з мамою та братиком залишились одні в будинку. Через тиждень і нас забрали в Черкаську область. Закінчила другий курс училища, почала зустрічатися з тим самим хлопцем.

Перші чотири місяці війни було страшно! Потім якось звиклося, прийшов новий рік навчання третього курсу. Готувалися до диплому, ходили на практику. Так і закінчила середню освіту за професією «Кравець-закрійник» з червоним дипломом. Знову поступила в училище але, вже на фахового молодшого бакалавра.

Бували різні випадки, що орки закидували ракетами, що й світло вимикали, води не було, опалення не було. Мені навіть складно уявити, що було на окупованих територіях. Мені розповідав хрещений, як рятував свою жінку з Іванкова. Це жах!

Коли їдеш по дорозі і бачиш розстріляну машину з усією сім'єю, коли свині бігають і їдять те, що вже мертве, коли дивишся у вікно своєї хати і бачиш в своєму подвір'ї танк орків і не знаєш, що вони зроблять: зґвалтують до смерті чи просто вб'ють.

Мені навіть думати страшно про те, що робили ці нелюди з немовлятами, серце кров'ю обливається.

Згодом все стихло і трохи забулось, але в серці залишилось все ! І це ще не кінець!

Щоб відволікатись від такого, що ми зараз бачимо, я змінила місце роботи поближче до свого будинка, працюю за своєю професією «Кравець». Доволі непогано виходить, мені подобається. Але хочеться більшого отримати від професії. В мене вийшло здати на водійські права. Тепер, якщо стан з війною погіршиться, то ми можемо родиною виїхати в безпечне місце. Я хоч і розумію, що від ракети не сховатись, але ж надія помирає останньою.

Готуюсь до захисту диплому, виконую завдання. Я надіюсь і вірю в найкраще, але вже навіть не знаю, як це «краще». Я просто займаюсь своїм саморозвитком і готуюсь до майбутнього більш дорослого життя, хоча я і не знаю, куди вже гірше. Одні знущання над людством в період мого життя!