Війна нас застала за містом у с. Бобрівка, на дачі. Згасло світло, бо почали стріляти по військових об'єктах, що розташовані поруч. Було дуже страшно. З нашої дачі люди намагалися виїхати та їхню машину було розстріляно на в'їзді до міста. Так ми провели два тижні. Без світла, води та достатньої кількості їжі. Над нами літало в обидві сторони. Бачили, як підбили гелікоптер, та він звалився на поле. Бачили ворожий літак, який низько летів над дахами домівок, що ми всі впали у сніг, бо думали, що буде по нас стріляти. Так ми опинились у сірій зоні. Пішли пішки домовлятися, щоб нас пустили до міста. Спершу нас не пускали, бо російські військові віднімали у людей машини та намагалися прорватися до міста. Пішки ми не змогли б дістатися до міста, через поля, де снігу було вище коліна, двоє маленьких дітей, дві собаки та кішка. Тільки згодом нам зробили зелений коридор, зняли мінування та впустили до міста.

Найбільш важким було прийняття війни, розуміння, що це все трапилось не зі мною, не з нами, це якийсь жахливий сон. Шокувала жорстокість , ненавість та байдужість "братського народу".