Віта Василівна з батьками виїхала з Гуляйполя на початку війни. По новинах бачить, як росіяни безжально руйнують її місто і розуміє, що їй може бути нікуди повертатись 

У Гуляйполі з батьками жила. Усе було добре, спокійно. Спочатку не повірили, потім у голові не вкладалося, що таке може бути. А коли почало все літати й вибухати – страшно стало. Коли почали бомбити, то вже з 3 березня пропало світло, і частково в Гуляйполі зник газ. У нашому домі ще був деякий час. Газопровід перебивали періодично, але ремонтували. 

Ми зі знайомими на машині виїхали. А батьки вибиралися з перевізниками за гроші. У них було 20 хвилин на збори. Тоді вже ні вікон не було, ні газу, кругом усе літало, тому й треба було спішити.

Тоді вже у Гуляйполі було перебите все; не стало ні води, ні світла, ні газу. А що зараз там коїться, ми навіть не знаємо. Ми з татом туди їздили один раз - мама нас послала по консервацію, бо їсти щось треба. Набрали в сумки, скільки могли. Бачили, що в городах стирчать снаряди, Гуляйполе розбите. 

Люди, що там залишилися, сидять у підвалах. Ми іноді зідзвонюємося, поки в них є зв’язок. Вилізли, швидко їсти приготували – і назад у підвал. Загалом дуже сильно бомблять. 

Одна знайома евакуювалася в Запоріжжя, а потім поїхала додому, здається, город хотіла посапати… Вийшла на город – і її вбило осколками. Була людина – і нема людини. Це просто жах.

Коли ми сюди приїхали, то нас здивувало, що, виявляється, тут можна гуманітарку отримувати. А спочатку з продовольством були труднощі. Та зараз усе налагодилося. І батьки сюди виїхали, у них пенсія є. Усе в нас нормально, є люди, яким важче. 

Доброта вразила. Дуже добрі люди кругом та ввічливі, хай би куди ми зверталися. Я зараз кажу – і в мене мурашки бігають. Я їм дуже вдячна. Низький уклін за їхню роботу та їхнє співчуття! І вам дуже дякуємо! Ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. 

Ми досі переживаємо за своє місто, читаємо та дивимося новини про Гуляйполе, про мешканців. Хочеться, щоб наше місто залишилося, бо воно було гарне, хоч і невелике. 

Хочу додому. Але ми читаємо новини: там щось вибухнуло, там горить, там літає… І якщо вдома не лишилося нічого цілого, то я не знаю, куди повертатися. Попереду опалювальний сезон. Незрозуміло, що там із газом, як обігрівати оселю. Я не знаю, як ми далі будемо жити. Ми звикли до нашого міста, до землі; не їздити на транспорті, а ходити пішки. Діти поряд, ми знаємо, де вони гуляють, далеко вони не підуть. У Гуляйполі практично всі одне одного знають. А тут страшно їх відпустити кудись.