На деякий час Ольга Володимирівна виїжджала з онучкою з села на Донеччині у Полтаву. Намагається тримати себе в руках, щоб бути прикладом для дівчинки.

Проживала я до війни в Добропіллі. Мені 62 роки, у мене інвалідність другої групи.

24 лютого я була на лікуванні останній день, не в місті. Зранку мені зателефонували і сказали, що почалася війна. Я не знала, що робити. Дивилась на цей жах, ще й була не вдома. Сестра у мене у Добропіллі, вона за мною приїхала, щоб бути разом.

До від’їзду мене підштовхнула моя онука, яка зростає без батька (мій син помер). Коли почалися обстріли, вона дуже перелякалася. Прийшла до мене і каже: «Бабусю, я не хочу помирати». І я зрозуміла, що потрібно її кудись вивозити, тому що дівчинка дуже хвилювалася.

Складнощів великих під час евакуації не було. Ми зателефонували знайомим мого чоловіка, вони сказали, що їдуть у Полтаву. Ми теж зібралися за декілька годин та поїхали. На блокпостах були черги, але нам вдалося виїхати, можна сказати, без проблем. Це відбулося 4 квітня.

Шокували обстріли і руйнування. Кожна ракета, зруйновані будинки, поранені люди – це для мене завжди шок.

Ми виїжджали вдвох з онучкою. Її мама працює на шахті, вона не могла кинути роботу. Нас у Полтаві дуже добре прийняли. Дитина ходила до церкви, там волонтерила – допомагала плести сітки. Але ми вже повернулися в Добропілля.

Я намагаюся не впадати в паніку, щоб подавати приклад дитині. Підтримую себе тим, що у нас, наприклад, немає світла, але нічого страшного – десь хлопці в окопах мерзнуть, діти сплять у підвалах. Отак себе заспокоюю.

Дуже хочеться вже перемоги. Ми молимося кожного дня за наших хлопців, за волонтерів, за всіх, хто наближає нашу перемогу.