Кошман Вікторія, вчитель, ЗЗСО І-ІІІ ступенів с.Комар Донецької області

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів. Як це може бути стільки? Мій світ наче зупинився в той момент, коли почалися перші вибухи, а все, що було важливим раніше, раптом втратило сенс. Я все життя любила своє село в Донецькій області, де все було так просто і зрозуміло. Там я виросла, там пройшли найкращі дні мого дитинства.

Але 1000 днів тому це все зникло в одну мить.

Я пам’ятаю, як ми із сім’єю ховалися в підвалі нашого дому. Тоді я ще не розуміла до кінця, що це не просто гучні звуки — це війна. Війна, яка забере в мене все, що я любила. Війна, яка змусить мене тікати з дому, залишивши позаду свої мрії та спокійні вечори на подвір’ї.

Я згадую, як дивилася на бабусю, яка завжди була моїм захистом, і не вірила, що більше ніколи не побачу її поруч, сходила з розуму, тому що з 24 лютого не бачила свого чоловіка.

Ми залишили наш дім під вибухи й постріли. Дорога була страшною, я ніколи не забуду цього відчуття, коли серце стискалося від кожного звуку. Ми їхали в невідоме, і кожен день здавався випробуванням. Бабуся не витримала цих подій, і я втратила її назавжди. Її смерть стала для мене переломним моментом.

Я відчувала, як у мені щось зламалося — неначе частина мого серця залишилася з нею в тих зруйнованих місцях. Немає слів, які б могли описати цей біль.

Ці 1000 днів змінили мене повністю. Я навчилася жити з постійною тривогою, навчилася бути сильною, бо іншого вибору немає. Багато моїх друзів втратили рідних, і ми всі стали частиною цієї нескінченної історії боротьби. Але разом із тим я зрозуміла, що навіть серед найтемніших моментів треба шукати світло. Я знайшла сили в собі продовжувати далі.

Ці 1000 днів навчили мене бути вдячною за кожну хвилину миру, за кожен день, коли можна прокинутися і не почути вибухів.

Раніше я мріяла про зовсім інше. Я мріяла про гарну роботу, про подорожі, про друзів і спокійні вечори. Але тепер мої мрії змінилися. Я мрію про повернення додому, навіть якщо від нього залишилися лише руїни. Я мрію про день, коли моє село знову буде місцем, де можна жити.

Я мрію про той час, коли більше не буде страху за своє життя та життя рідних.

Тепер я розумію, що війна змінила мене назавжди. Я більше не та безтурботна людина, яка мріяла про прості радості. Тепер я доросла людина, яка знає, що таке справжній біль і втрати. Але разом із тим, війна навчила мене бути сильною, боротися за життя і за мрії, навіть коли все навколо руйнується.

Вона навчила мене, що в темряві завжди є промінь надії, і що навіть у найгірші моменти треба продовжувати рухатися вперед.

Моє село, можливо, уже ніколи не буде таким, як раніше. Але я вірю, що я зможу повернутися і відбудувати новий дім, нові мрії, нове життя. Війна забрала в мене моє щасливе життя, але вона не може забрати в мене моє майбутнє. Я навчилася цінувати те, що маю, і вірю, що попереду будуть ще багато перемог — особистих і для всієї моєї країни.

Однак, були й дні, коли надія майже згасала. Тисячі новин про зруйновані міста і втрачені життя тяжко відбивалися на серці. Я була свідком горя, яке приходило в наші домівки.

Але кожного разу знаходила сили, згадуючи про людей, які продовжували боротися і підтримувати одне одного. Моя сім'я, друзі, сусіди — вони стали для мене справжнім тилом. Вони нагадували мені про те, що я не одна, що ми всі разом у цьому випробуванні. Мій коханий чоловік, який є «Білим Янголом» і в прямому, і в переносному сенсі. Мій коханий чоловік, який кожен день ризикує життям, рятуючи людей з найгарячіших точок Донеччини. Мій коханий чоловік, моя підтримка і опора, який надає сили жити далі.

Кожен новий день, який я переживаю, — це ще один крок до мого нового життя. Я не знаю, що буде завтра, але я знаю, що більше не боюся.

Війна зробила мене сильною, і я готова зустрічати всі виклики, які чекають попереду. Я не забуду минуле, але я буду будувати своє майбутнє, тому що це — мій шлях. І цей шлях я пройду до кінця.