Анастасія, 14 років, учениця Пришибської ЗОШ імені М.А., смт Пришиб, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

Той день мав бути дуже щасливим для нашої родини. Ми вітали мою молодшу двоюрідну сестричку з іменинами. Її родина мешкала в Горлівці, а тоді вони приїхали до нас у гості.

Було весело, гамірно. Дорослі сміялися, а ми, діти, гралися поруч. Аж раптом дідусь ввімкнув гучніше звук у телевізорі. Я й досі пам'ятаю ту мить: усі замовкли.

Я нічого не зрозуміла і подивилась у мамині очі. Ще хвилинку тому вони були веселі, іскристі, аж раптом посумнішали, згасли, у них з'явилися сльози. Мабуть, вперше тоді я почуло слово «Війна». А потім чула щодня.

Коли плакали жінки, а тато і дядько пішли добровольцями захищати рідну землю. Коли дідусь узяв на себе відповідальність за родину. Коли бабуся молилася до ікони, а потім, потайки, шла на город і голосила, а ми з мамою бігли і заспокоювали її.

Коли з нетерпінням чекали дзвінка від наших воїнів і раділи, почувши рідні голоси. Коли поранений дядько повернувся додому зі шпиталю, а тато вже потім. І коли знову вся родина зібралася разом, і коли у мене народилася ще одна сестричка.

Слово «Війна» не полишає наше життя. Чорне слово розбрату, страждання, смерті.

Я дуже хочу, щоб ми усі забули чвари, стали мудрішими, і, щоб настав мир, бо він є щастя.

Щастя жити, ростити дітей, сіяти хліб, збиратися за родинним столом, і співати пісні.

Не здолає ворог Україну,

Бо захистить її солдат і командир.

Хай сьогодні ще війна,

Завтра - буде мир!

Я вірю.