Надєіна Анастасія, 14 років, учениця Пришибської ЗОШ імені М.А.Шаламова, смт Пришиб, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

Той день мав бути дуже щасливим для нашої родини. Ми вітали мою молодшу двоюрідну сестричку з іменинами. Її родина мешкала в Горлівці, а тоді вони приїхали до нас у гості.

Було весело, гамірно. Дорослі сміялися, а ми, діти, гралися поруч. Аж раптом дідусь ввімкнув гучніше звук у телевізорі. Я й досі пам'ятаю ту мить: усі замовкли.

Я нічого не зрозуміла і подивилась у мамині очі. Ще хвилинку тому вони були веселі, іскристі, аж раптом посумнішали, згасли, у них з'явилися сльози. Мабуть, вперше тоді я почуло слово «Війна». А потім чула щодня.

Коли плакали жінки, а тато і дядько пішли добровольцями захищати рідну землю. Коли дідусь узяв на себе відповідальність за родину. Коли бабуся молилася до ікони, а потім, потайки, шла на город і голосила, а ми з мамою бігли і заспокоювали її.

Коли з нетерпінням чекали дзвінка від наших воїнів і раділи, почувши рідні голоси. Коли поранений дядько повернувся додому зі шпиталю, а тато вже потім. І коли знову вся родина зібралася разом, і коли у мене народилася ще одна сестричка.

Слово «Війна» не полишає наше життя. Чорне слово розбрату, страждання, смерті.

Я дуже хочу, щоб ми усі забули чвари, стали мудрішими, і, щоб настав мир, бо він є щастя.

Щастя жити, ростити дітей, сіяти хліб, збиратися за родинним столом, і співати пісні.

Не здолає ворог Україну,

Бо захистить її солдат і командир.

Хай сьогодні ще війна,

Завтра - буде мир!

Я вірю.