Мені 46 років, я з Маріуполя. Перший день війни був несподіваним. О п’ятій ранку почалось бомбардування міста. Я цей день добре запам’ятала.

Після 2 березня вже не було ні зв’язку, ні світла, ні води, ні опалення. Все місто стикнулося з цією проблемою.

Найбільше шокувала кількість загиблих серед мирного населення. Це була не війна, це було знищення Маріуполя. Росіяни кидали авіабомби, застосовували хімічну зброю до мирного населення. Це був жах.

Важко було виїхати. Кожен день були обстріли, вони не закінчувалися. Окупанти обстрілювали мирні колони людей, які виїжджали на автівках. Люди гуртувалися і намагалися виїхати. Були обстріли колон, автівки згорали разом із людьми. За Маріуполем була безліч блокпостів, на яких людей обшукували, перевіряли, записували. «Дорога життя» була дуже складана.

Ми загубили свого собачку-спанієля під час обстрілу. Можливо, він злякався, тому втік. Ми його шукали три місяці, все ж таки знайшли, і перевізники його вивезли. На жаль, рік назад він помер, бо був старенький.

Наразі мій чоловік в полоні. Ми були вимушені виїжджати і вирішувати, як нам далі жити. Усе наше звичайне життя рухнуло. Це не життя, а очікування того, що наш дім звільнять, чоловіка звільнять з полону, і все буде добре. 

Я не будую плани, тому що в країні війна, і ми не знаємо, що буде далі. У мене є мета: звільнити чоловіка з полону. А далі будемо дивитися, як продовжувати жити.