Мені 42 роки. Я з села Таврійське Запорізької області. Російська армія дуже понівечила його. Там зосталася моя старенька мама. Тато помер рік тому. Мама не захотіла залишати будинок, який вони разом будували, в якому виросла я та мої діти. А я виїхала з дітьми до Запоріжжя. Не можу навідатися до мами, бо діти бояться мене відпускати. Я збиралася поїхати в той день, коли були вибухи на авторинку, звідки виїжджала колона. Мене затримали на роботі – я не встигла. Мабуть, Бог відвів. 

Я працювала в Запоріжжі. Про війну дізналася на роботі. Діти були вдома з мамою. Я хвилювалася за них. Звісно, поїхала додому. До останнього була в селі. Тільки нещодавно виїхала. 

Діти досі налякані. Вдень в вночі лунали вибухи. Найменший плакав, коли чув їх. Він досі лякається.  

У нас свій колодязь, тому з водою проблем не виникало. Були перебої електроенергії та зв’язку. Аптек у селі зовсім немає, лікарень теж. І раніше було важко викликати швидку, а під час війни - тим паче. Магазин працював раз на тиждень. Потрібно було займати чергу, щоб придбати що-небудь. Потім волонтери почали привозити допомогу. У селі було легше тим, що ми робили заготовки. Продуктів нам вистачало. Були проблеми тільки з тим, де приготувати їсти.

Мені дуже приємно, що в нас є люди, які допомагають. Якби не гуманітарні організації та допомога волонтерів, я б зовсім не знала, що робити. Мені було дуже приємно отримати гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Деякі організації відмовляли, бо моя старша донька вже повнолітня, тому я не можу вважатися багатодітною матір’ю. А Фонд Ріната Ахметова допоміг. Я дуже вдячна за це. 

Евакуації  з нашого села не було. Деякі люди виходили пішки. Я розуміла, що найменша дитина, якій лише дев’ять років, не подолає 14 кілометрів. Тому знайшла чоловіка, який допоміг нам виїхати. Він не мав нічого проти того, що ми їхали з двома котиками. Навіть не дозволив віддячити. Сказав, що допоміг, бо у самого сім’я. Приємно, що нам зустрілася така безкорислива людина. 

Я втратила роботу через скорочення штату. Донька також поки що не може влаштуватися. Вона тільки закінчила навчання. Їй відмовляють, бо в неї немає досвіду. Живемо на матеріальну допомогу від держави, але не падаємо духом. Ми сильні, впораємося. 

Я впевнена, що війна скоро закінчиться нашою перемогою. Дуже хочеться, щоб життя знову стало спокійним і стабільним.