меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Олександер Кроліковскі

Олександер Кроліковські: "У рефрижераторі треба було йти тілами. І ти вибачаєшся перед мертвими"

переглядів: 131

Через його руки пройшли буквально 300 тіл. Загиблі та закатовані жителі Бучі та Ірпеня.

Майже місяць художник-концептуаліст Олександер Кроліковські працював волонтером у Вишгородському морзі. Щодня туди привозили десятки померлих на ідентифікацію. З випаленими очима, розстріляними в спину з автоматів. Частину роботи художник фіксував на фото та відео.

У планах Олександера – відобразити трагедію у мистецтві. Його розповідь про смерть, надію та героїв в епоху метамодерну.

Людина стала людиною, коли почала ховати мерців, бо немає поховань – ми не знаємо, може, це тварина. Тварина біжить від мертвого тіла, бо їй лячно, а людина долає свій страх і хоронить мерця.

Мене звати Олександер Кроліковскі, мені 39 років, я митець.

Ми зараз у Вишгороді, під Києвом. Народився я в Донецьку, і скажімо так, як особистість, я сформувався в Донецьку, а як митець – в Криму. Я жив у Криму, а з 2014 року я живу в різних місцях, наразі у Вишгороді.

Коли розпочалася війна, я був хворий на ковід. Прокинувся – бачу вибухи, заграва якась на горизонті, з вікна було видно. Я зрозумів, що почалась війна. Я не був здивований. Восени, коли я був у Швеції… Я отримав стипендію, і коли я був у Швеції і вже коли війська російські підійшли до кордонів, я розумів, що вони не відійдуть, це просто було питання часу. І я весь час, коли повернувся зі Швеції, я очікував, я розумів, що це відбудеться. І коли мені говорили виїжджай, я казав: «Я залишусь, я багато вже бігав». І коли я одужав (це було за чотири дні), в перший день я вирішив нікуди не йти. На четвертий день я пішов у військкомат, але ніхто нічого не знав. І мені сказали…

Так як я не служив в армії, мені сказали, що краще піти по гуманітарній лінії. Я пішов у міську раду, де гуманітарний штаб, зареєструвався як волонтер. Спочатку я робив різні речі, потім я почав координувати логістику, а після того як пройшла деокупація Київської області, в місцевий морг у Вишгороді почала поступати величезна кількість тіл з Бучі і Бородянки. Спочатку інші волонтери пішли, а я залишився на логістиці і координації, але на другий день мені сказали: «Ми не можемо, це невиносне».

Я пішов у морг сам, я не знав, чи я витримаю. Я поховав бабусь і дідусів, я поховав батька і матір, кращого друга поховав, коли мені було 14 років, але це все не те.

Коли я прийшов, я стикнувся з іншою ситуацією. Там були розстріляні люди, люди, яких катували, понівечені. Це може схоже трохи зі смертю друга. Він попав під машину, але це для мене було дуже давно, я не знав чи я витримаю. Але так як ніхто не хотів йти, я чотири тижні пропрацював в морзі безвилазно. Щоб переносити тіло, потрібно три людини. Ми втрьох пропрацювали постійно, і що цікаво, мій колега – музикант з дуету «Герц», він із Запоріжжя.

Ми як працювали, говорили, що є три етапи наближення з тілом. Перший – коли береш мішки і переносиш. Другий – це коли ти можеш брати тіло крізь одяг. Третій – ти можеш допомагати, наприклад, поліції роздягати тіло. Четвертий – різати, але волонтери цим не займалися.

Перший тиждень я носив, а потім поліція просила допомагати роздягати тіла. Були практично цивільні, військових було лише один раз з братської могили. Відсотків 90 – це цивільні – ті, що на вулиці були, в гіршому стані, а тих, що викопували, в кращому, бо земля була холодною.

Ми працювали з місцевим патологоанатомом, поліцією. Поліція документувала, це виставляли в телеграм-канал, щоб родичі могли дивитися, але це дуже жорстке видовище. Потім приїхала французька наукова жандармерія, яка займалася саме військовими злочинами. Тобто ми теж знаходили, тобто коли тіла прибували, їх оглядали і завантажували у великий рефрижератор, як фура.

Звісно, місця було мало, перші дні це було катастрофічно, це призводило до неприємних моментів, тому що щоб знайти когось в кінці фури, доводилось йти по тілах. Це один з найбільш неприємних моментів, які я відчув, бо ти вибачаєшся.

Бо це люди, і це дуже жахливо для психіки. Ми з Микитою Гавриленком і Сергієм – нас було троє, ми вирішили скласти логістичні коридори, щоб тіла були пронумеровані, були проходи і з більшою повагою до тіл це робити. Розробили, переклали, навіть поліція здивувалась, вони не думали, що ми будемо це робити.

Це було необов’язково, але це не лише для психологічного стану, а ще тому, що ти бачиш людей, вони загинули страшною смертю, і ти відчуваєш, що хочеш щось їм віддати. А в деяких не було родичів. Вражало те, що, наприклад, було тіло, і там випалені очі. Це катування, скоріше всього, що живої людини, прямо чимось гріли. Або літня жінка розстріляна в діагональ з автомата, і навіть якщо ця літня жінка щось сказала їм, то це було божевілля – стріляти в літню жінку.

Жінок багато було, майже половина. Що вони могли їм зробити, я не можу… Але це кульові постріли, ще обвуглені тіла. Але вони не догорали, одна половина спалена, а половина ціла, дуже сильно вражає, коли родичі приїжджають забирати, і це трагедія. І коли тіло важко впізнати, то потрібно поговорити. Ми питали, чи ви дійсно хочете побачити, тому що там жорстко, можливо, потрібно підготуватися. Наприклад, казали: «Давайте ви підійдете, а вона не буде...» Тому що ще більше буде стрес. Такі речі сильно вражають.

Ми думали, як це на психіку вплине. Ми вирішили, що ми рефлексуємо це в проєкті в подальшому. Я знімав на камеру, знімав частково, я намагався зробити поетичну картинку.

Я згадував, як я з батьком розмовляв про смерть і хотів зробити поетичну картинку. Я розумію, що ніколи не буду таким, як раніше, це факт. Я сподіваюсь, що мене змінило на краще.

Я завжди був на стороні гуманізму і людяності, а зараз моя позиція стала ще більше, ну як… не можу підібрати слів. Я більш структурно розумію, як бути гуманістом. В мені з’явилася культура відчуттів.

Структура відчуттів всередині мене з’явилася щодо позиції гуманізму, і коли приходить зло, воно йде зі звичайних людей. Ці солдати, які приїхали, це ж також звичайні люди, це ж не якісь прямо всі маніяки. Але з людини може прорватися зло, якщо людина жила ще десь, десь в глибинці, де є тільки алкоголізм і насильство. І це зло може прорватися в якийсь момент, і тоді нам потрібно захистити людей. Це дуже важливо, і ми маємо захистити людей, і захищати можуть не тільки військові, яким велика шана, що ми зараз в мирних умовах можемо розмовляти про такі речі. Але й волонтери, які звозили тіла; психологи, які працюють з живими, і це також захисники, які захищають людей від насильства.

Наразі ми бачимо, що ті люди, які захищають людей невинних і життя свої кладуть, щоб зробити щось краще, це героїзм. Назвемо це метою, героїчною епохою. Це коли людина і слабка, і може щось зробити героїчне. Мені хотілось би зробити… просто висловити свою структуру відчуттів. Це частково покаже відношення до того. Я думаю… я розмовляв з різними людьми, і коли я питав, що змінилося щодо до смерті, героїзму…

Я розмовляв і переймав їхні думки, дискутував про їхні речі, і ці думки, які я висловлюю, це не тільки мої думки, це думки і мої, і людей, з якими я розмовляв, і мене в чомусь впевнили. Вони не займаються такими речами, і хтось має стати їхнім голосом.

Донецьк 2022 Відео Історії мирних чоловіки психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення здоров'я перший день війни 2022
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій