Марканич Марія, учениця 8 класу Орв’яницького ліцею Дубровицької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Красько Наталія Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна… Страшне слово... Це історія жахів та болю, страждань і невідомого майбутнього. Вона перекреслила все моє життя, мрії.  Ще не так давно я посміхалась, раділа  життю, мала багато друзів, планів на майбутнє. 24 лютого 2022 року моє життя повністю змінилося. Це день коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Саме тоді почали падати  на українські землі гради, авіабомби, снаряди , хімічна зброя ворога-терориста. Це час коли на українських землях посіялися: плач, страх, горе, переживання туга та біль.

До повномасштабного вторгнення я жила спокійним, безтурботливим життям у рідній Луганській області. Але в одну мить моє спокійне життя перетворилися на тяжке випробування. Я зрозуміла, що забула про радість, про мирне життя, я просто забула , що означає жити безтурботливо та щасливо.

 А усе це розпочалося з того жахливого ранку, який я  хотіла б забути, але не можу, бо саме в той момент я почула з вуст своїх батьків: »Війна…». І вперше за довгий час у мене виступили сльози, а на душі постала гіркота. Страх, що можеш не прокинутися завтра, переживання за рідних- це все, що мені знайоме до болю. Я пам’ятаю, як у мене тряслося усе тіло та мліла душа, коли під обстрілами ми бігли до підвалу в надії та благанні залишитися живими.

А найгірше -дивитися на страждання та переживання батьків. Щоразу бачиш, що тато не спить уночі, аби нас попередити, коли почнуться обстріли, на душі стає гірко та самотньо. Я сподівалася, ні, я хотіла сподіватися, що це все лише жахливий сон, який невдовзі закінчиться і все буде, як раніше, але втікати від реальності – не вихід із ситуації.

 Пізніше почалися сильні артилерійські обстріли, тому ми зібралися і вирішили якнайшвидше, не гаяти часу, виїжджати. В пам’яті в мене застиг силует рідного дому,  на який я уважно і, мабуть, востаннє дивилась, бо думка, що я більше його не побачу, приходила щоразу. Витримавши та переживши той жах, я зрозуміла, що рана на душі залишиться в мене на все життя, а думки в голові так і будуть незібрані до купи.

Моїм головним завданням на даний момент є добре навчатися. Моя найбільша мрія, яку я хочу здійснити після закінчення війни –повернутися до свого дому. Сподіваюся, що моя мрія стане реальністю.

Ми все обов’язково відбудуємо Україну! Наша нація незламна, працьовита, дружня, гостинна, сильна, щедра, співуча і ніхто її не здолає, бо в нас є сила, а сила – в єдності. Нам є чим пишатися, нам є заради чого жити.