Здравило Олександр, 15 років, ліцей №18, 10-Б клас

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Довбиш Владислава Володимирівна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Коли ж я усвідомив, що почалася війна? Мабуть, як почув звуки вибухів, відчув, як затряслися вікна, та на власні очі побачив заграву, дим…

Ранок 24 лютого почався для мене звично: пробудження, сніданок… Але батьки не збиралися на роботу, а метушилися. Мама сказала, що до школи ніхто не йде…

Вибухи в обласному центрі пролунали зранку, а вікна здригнулися і в нас.

Тато вирішив, що треба їхати до бабусі в приватний сектор: так буде безпечніше, ніж залишатися в дев’ятиповерхівці. Коли їхали містом, то бачив величезні черги біля аптек, банків та автозаправок. Було страшно, та ми доїхали швидко. Перше, що я сказав мамі, коли приїхали до бабусі: «Що? Ми минулого літа авансом з’їздили на море?» Справа в тому, що ми щороку сім’єю на власному автомобілі їздимо до Азовського моря на відпочинок. А влітку 2021 року вперше в житті з’їздили туди двічі.

Як же хочеться повернутися до мирного, спокійного життя: ходити до школи, гуляти з друзями, влаштовувати сімейні пікніки у нашому чудовому лісі за річкою, їздити щоліта на море.

У перші дні, коли почали лунати сигнали повітряної тривоги, ми, взявши аптечку, ліхтарики, чай та печиво, спускалися в погріб. Та за два дні я захворів, кашляв довго. І, звичайно, потім ми вже до погребу не спускалися, а залишалися в будинку під стіною подалі від вікон, коли лунала тривога. Тато продовжував їздити на роботу та навідувався в нашу квартиру, а мама працювала дистанційно. Шкільне навчання відбувалося онлайн. Через два місяці ми вирішили повернутися до міста. Поступово відновили свою роботу більшість магазинів, стабілізувалася ситуація з ліками та бензином. Ми з братиком продовжували навчатися дистанційно. Важко, але що поробиш. Улітку, коли не лунали сигнали повітряної тривоги, ми виходили гуляти. Пізніше я гуляв уже й сам, але було страшно, коли вмикали гучні звуки сирени, а в небі було видно літак.

Одного разу мама з братом поверталися з прогулянки, пролунав сигнал тривоги, і через кілька хвилин почули страшні звуки: побачили вперше на власні очі, як над нашим будинком пролетіла високо ракета.

На щастя, прильотів у місті не було. Ту ракету в районі збили сили ППО.

Ніколи не думав, що доведеться жити у такий тривожний час, що буду боятися застрягти в ліфті через перебої з електропостачанням, що на прогулянці підніматиму очі до неба не помилуватися ним, а перевірити, чи нічого не летить, бо лунає повітряна тривога. Та ще страшніше і сумніше стає, коли думаю про людей, які не встигли виїхати в безпечні місця з територій, де регулярно тривають обстріли.

Різні думки часом накривають… Не розумію, як таке можливо в сучасному світі, у нашій квітучій Україні? Скільки чудових місць не бачив досі, стільки міст не відвідав… А зараз цю красу руйнують рашисти.

Вони вдерлися на нашу територію, убивають мирних жителів, руйнують міста та села. Але ми – українці! Нас не зламати, ми обов’язково переможемо та все відбудуємо!

Щиро вірю в це, сподіваюся найближчим часом прокинутися від радісних сповіщень про нашу ПЕРЕМОГУ! Адже кожен українець робить все, що в його силах, аби наблизити ПЕРЕМОГУ: хтось регулярно донатить на потреби ЗСУ, хтось пече пиріжки, виготовляє свічки, щоб військові мали змогу хоч трохи зігрітися в окопах, хтось молиться…

Я вважаю, що мир – це спокійно щодня мати можливість ходити до школи, гуляти, спілкуватися з друзями, мир – це не відчувати страх, коли батьки йдуть на роботу, а ти з молодшим братиком залишаєшся вдома… Мир – це не чути сигналів тривоги, звуків вибухів, не бачити страшних новин з екрана телевізора, не боятися підняти очі до неба.

Мир обов’язково запанує на нашій землі. Адже про нього мріє кожен українець. Сподіваюся, що він уже не за горами!

Слава Україні!

Героям слава!