З 2014 року ми знаходимося на лінії розмежування. Все почалось, коли дитині було 2 рочки. Під час атаки РФ ми були вдома, ховались в підвалі. Але 27 лютого ми виїхали в місто Маріуполь, бо в нашому селищі вже були попадання та руйнування. Але ми не знали, що потрапимо в пекло.

Спочатку зникло світло, потім газ, вода. На перший тиждень нам вистачало їжі. Взагалі не розуміли, як довго це буде триватиме. Спочатку я ходила за соціальним хлібом (будь-яким, за будь-які гроші), але жодного разу не дістався, за водою стояла з самого ранку до вечора, і не отримавши нічого йшла додому.

Потім почались жахливі обстріли. Ми спали на підлозі біля вхідних дверей, їли запарену гречку та вівсянку, але їсти не хотілось через жах. Збирали дощову воду з лівневок, з кожним днем ставало страшніше. Були попадання в будинок, вибило скло у вікнах.
22 березня ми пішли до сховища у Комсомолець, там нас один раз на день годували гарячою їжею. Але чай ми не пили, бо не брали з собою ані посуд, ані воду. Пробули три доби і повернулись до квартири, бо там хоч вода була, та іноді у мене пробивався зв'язок із сестрою, яка була в Дніпрі. Донька Наталія отруїлася, температура 39 і рвала 4 дні жовчю, ліків не було і навіть від води її рвало. Я казала: "Якщо не від бомби, так від отруєння вмремо!" Був вже відчай.

Все було страшне! Але самий жах був, коли я виходила з дому, щоб хоч щось дістати із їжі та води, то бачила зруйновані будинки, снаряди, які стирчали в землі, кров усюди, людей, яких ховали біля під'їзду, бо були обстріли, мертвих людей, які лежали на дорозі, на лавках. І досі, коли все це згадуєш, сльози душать.

Люди не мали можливості поїхати з міста, тим паче у кого не було транспорту. Шокуючим було те, що це відбувалося насправді! Що гинули люди і діти ні за що, із забаганки якогось божевільного. Що не могли навіть поховати людину. Я бачила, як людину кинули в яму з-під снаряду і трохи закидали сміттям. Спалені будинки в щент. Кожну ніч я не спала, бо летіли літаки, і прислухалася, де падає бомба - далеко чи близько, коли близько - відкривали вікна, які вціліли. Дитина, притуливши котика, молилась про порятунок.

Не вистачала хліба, в першу чергу, води, ліків. Хліб ми побачили в перше, коли через 3 тижня війни пішли до кінотеатру Комсомолець і там нам християнські брати дали по три шматочка хліба. Ми з дитиною плакали і цілували той хліб.

В 2014 році в жовтні, коли дитині було 2 рочки, в наш будинок потрапив уламок снаряду, а ми ховались під столом. В березні 2022 року під час обстрілу уламки вибили скло в квартирі, де ми знаходились; під час переходу почався обстріл, а сховатися не було де; в приміщенні кінотеатру Комсомолець лежала мертва жінка 3 дні; в сусідній під'їзд влетів снаряд і три квартири постраждали сильно, дві трохи менше. Свідком всього цього була мала дитина, якій 9 років було на той час.

Виїхали з того пекла з однією сумкою та рюкзаком, все залишили. Життя починаємо спочатку.