Олександр Здравило

«Але ми – українці! Нас не зламати, ми обов’язково переможемо та все відбудуємо!»

Здравило Олександр, 15 років, ліцей №18, 10-Б клас

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Довбиш Владислава Володимирівна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

Коли ж я усвідомив, що почалася війна? Мабуть, як почув звуки вибухів, відчув, як затряслися вікна, та на власні очі побачив заграву, дим…

Ранок 24 лютого почався для мене звично: пробудження, сніданок… Але батьки не збиралися на роботу, а метушилися. Мама сказала, що до школи ніхто не йде…

Вибухи в обласному центрі пролунали зранку, а вікна здригнулися і в нас.

Тато вирішив, що треба їхати до бабусі в приватний сектор: так буде безпечніше, ніж залишатися в дев’ятиповерхівці. Коли їхали містом, то бачив величезні черги біля аптек, банків та автозаправок. Було страшно, та ми доїхали швидко. Перше, що я сказав мамі, коли приїхали до бабусі: «Що? Ми минулого літа авансом з’їздили на море?» Справа в тому, що ми щороку сім’єю на власному автомобілі їздимо до Азовського моря на відпочинок. А влітку 2021 року вперше в житті з’їздили туди двічі.

Як же хочеться повернутися до мирного, спокійного життя: ходити до школи, гуляти з друзями, влаштовувати сімейні пікніки у нашому чудовому лісі за річкою, їздити щоліта на море.

У перші дні, коли почали лунати сигнали повітряної тривоги, ми, взявши аптечку, ліхтарики, чай та печиво, спускалися в погріб. Та за два дні я захворів, кашляв довго. І, звичайно, потім ми вже до погребу не спускалися, а залишалися в будинку під стіною подалі від вікон, коли лунала тривога. Тато продовжував їздити на роботу та навідувався в нашу квартиру, а мама працювала дистанційно. Шкільне навчання відбувалося онлайн. Через два місяці ми вирішили повернутися до міста. Поступово відновили свою роботу більшість магазинів, стабілізувалася ситуація з ліками та бензином. Ми з братиком продовжували навчатися дистанційно. Важко, але що поробиш. Улітку, коли не лунали сигнали повітряної тривоги, ми виходили гуляти. Пізніше я гуляв уже й сам, але було страшно, коли вмикали гучні звуки сирени, а в небі було видно літак.

Одного разу мама з братом поверталися з прогулянки, пролунав сигнал тривоги, і через кілька хвилин почули страшні звуки: побачили вперше на власні очі, як над нашим будинком пролетіла високо ракета.

На щастя, прильотів у місті не було. Ту ракету в районі збили сили ППО.

Ніколи не думав, що доведеться жити у такий тривожний час, що буду боятися застрягти в ліфті через перебої з електропостачанням, що на прогулянці підніматиму очі до неба не помилуватися ним, а перевірити, чи нічого не летить, бо лунає повітряна тривога. Та ще страшніше і сумніше стає, коли думаю про людей, які не встигли виїхати в безпечні місця з територій, де регулярно тривають обстріли.

Різні думки часом накривають… Не розумію, як таке можливо в сучасному світі, у нашій квітучій Україні? Скільки чудових місць не бачив досі, стільки міст не відвідав… А зараз цю красу руйнують рашисти.

Вони вдерлися на нашу територію, убивають мирних жителів, руйнують міста та села. Але ми – українці! Нас не зламати, ми обов’язково переможемо та все відбудуємо!

Щиро вірю в це, сподіваюся найближчим часом прокинутися від радісних сповіщень про нашу ПЕРЕМОГУ! Адже кожен українець робить все, що в його силах, аби наблизити ПЕРЕМОГУ: хтось регулярно донатить на потреби ЗСУ, хтось пече пиріжки, виготовляє свічки, щоб військові мали змогу хоч трохи зігрітися в окопах, хтось молиться…

Я вважаю, що мир – це спокійно щодня мати можливість ходити до школи, гуляти, спілкуватися з друзями, мир – це не відчувати страх, коли батьки йдуть на роботу, а ти з молодшим братиком залишаєшся вдома… Мир – це не чути сигналів тривоги, звуків вибухів, не бачити страшних новин з екрана телевізора, не боятися підняти очі до неба.

Мир обов’язково запанує на нашій землі. Адже про нього мріє кожен українець. Сподіваюся, що він уже не за горами!