Катерина Зенченко, 9 клас
Лісківський ЗЗСО Кілійської міської ради Одеської область
Вчитель, що надихнув на написання есе: Ростріпа Лідія Валеріївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

У кожної людини своя дорога у житті. Військові події в Україні  це дуже чітко показали. Хтось швиденько збирав речі за кордон, хтось мчав за рідними та близькими, які опинилися в зоні бойових дій, хтось повертався із-за кордону, бо треба стати на захист.

Повернувся і мій тато. Він довгий час працював за кордоном, бо треба було утримувати  родину. Працював тяжко, ми рідко його бачили, лише короткі відпустки та розмови по телефону. Тато мріяв про великий будинок, де ми будемо всі разом жити. Мріяв, що ми зі Степаном (братом) вивчимося, отримаємо гарну професію і досягнемо всього того, чого не встиг він. 

2022 рік почався щасливо: тато був вдома,  мама сяяла від радості, а ми з братом весь час  тулилися до його сильного плеча ( більше я, бо брат уже дорослий). Закінчилися свята і тато знову поїхав працювати. 

Усе змінилося 24 лютого 2022 року. Тато подзвонив і сказав, що він їде додому, бо  за нас хвилюється. Я нічого не зрозуміла, лише чула, як плаче мама, щось сердито говорить дідусь, дві бабусі по черзі умовляють.

Тільки потім зрозуміла, що тато зібрався ЙТИ ТУДИ. Тато у мене кремінь – він пішов. І знову почалися довгі чекання його дзвінків, відеорозмов.  

Тато завжди був усміхнений, жартував, розповідав про своїх побратимів, про те, що сьогодні їли, як загрузла їх «кицюня»(машина) і вони ледь витягли, що снилося…. Тільки про бої – жодного слова, про поранених та вбитих – жодного слова, про холод та ночі на сирій землі – ні словечка. І я була впевнена, що це закінчиться за місяць і ми будемо разом. Лише, коли в наше село привезли першого вбитого бійця, мені стало страшно. Ні, з моїм татом нічого не трапиться, бо він сильний, сміливий, рішучий… Він МІЙ ТАТО! Перша відпустка татова – це було щастя, це була страшенна радість. А він з дому дзвонив туди, бо там друзі і ще – двоюрідний брат у його бригаді. І він знову пішов. Був такий негласний закон: або він, або дядько через день дзвонили. І ми чекали…. Він знову нічого не розповідав, а більше розпитував про те, що у нас. Брат готувався до НМТ, до випускного – тато з ним довше розмовляв і радив, куди йти вчитися і яку професію слід вибрати. А  мені «мізинчику» посміхався  і весь час казав, що я у нього красунька і розумничка. 

2023 рік, початок літа.  Ми готувалися до випускного:  урочисте вручення  свідоцтв. Я уже уявляла, як Степан ввечері буде показувати свій документ, як тато буде радіти та жартувати, що він і не помітив, як ми швидко виросли. Тільки мама чомусь була весь вечір стривожена і не випускала телефон з рук.  Степан,  уже виходячи з дому,  сказав, що тато та дядько вже два дні не дзвонять. Ця хмаринка тривоги розвіялася швидко, бо усі вітали Степана із закінченням школи, він радів, я веселилася.  

А ТАТА УЖЕ НЕ БУЛО! Він зі своїми побратимами згорів в машині – пряме влучання.  

Про це нам подзвонили і сказали лише на наступний день вранці. Якимось дивом тато згорів не весь, тому його упізнали і відправили нам. Гроб ми не відкривали –  страшно. Дядько пропав безвісти – і до сих пір жодної звістки про нього. 

А ми ще надіємося – раптом тато живий і трапилася жахлива помилка. Ввечері він подзвонить і скаже, що я живий та їду до вас. 

Минув страшний рік: без тата … Наша родина йде шляхом болі, смутку, пам’яті та надії…. Кожен раз, коли заходжу в школу, бачу портрет свого тата на Дошці шани. Він посміхається і ніби каже: «Катюшко, не дрейф, я з тобою!». І я вірю, що він зі мною.

Усіма частинками своєї душі ненавиджу війну, проклинаю її та тих, хто вбив мого тата й інших людей тільки за те, що ми хотіли жити у своїй країні, вільній та незалежній.