Для моєї родини війна почалася ще у 2014 році, коли ми були змушені виїхати з Горлівки до Краматорська. У Краматорську дитина спочатку пішла до садочку, потім до школи. Ми з чоловіком працювали офіційно, сплачували податки, придбали житло в кредит — намагалися будувати нормальне життя. У квітні 2021 року дитина отримала статус постраждалої внаслідок воєнних дій та збройних конфліктів. Але тоді ми ще не знали, що найстрашніше — попереду.

У ніч на 24 лютого 2022 року ми почули вибухи в районі аеродрому в Краматорську. А вранці дізналися жахливу новину про початок повномасштабної війни. Дитина була налякана й пригнічена, але намагалася триматися, бо ми, як батьки, з усіх сил зберігали спокій, щоб не лякати її ще більше. Проте з часом, через постійні звуки сирен і вибухи, почалися різкі зміни настрою, сльози, неспокій — це було дуже боляче бачити.

1 квітня 2022 року ми вдруге залишили свій дім. Дитина знову втратила друзів, знайоме середовище - здавалося, що світ просто обвалився. Ми виїхали з Краматорська, працювали дистанційно, але вже у жовтні 2022 року обидва втратили роботу. Зараз я залишилася без роботи, дитина дистанційно закінчує шостий клас, і ми не будуємо жодних великих планів — лише чекаємо, щоб якнайшвидше закінчилася війна.

Мені здається, що через усе пережите лікування потрібне кожному. Ми зверталися до психологів, відвідували онлайн-консультації, намагаючись підтримати і себе, і дитину. Але шлях до відновлення довгий, і ми лише хочемо спокою, безпеки та можливості повернутися до нормального життя.