Гуменюк Ірина, 16 років, 11-Б клас, Броварський ліцей №6

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

У п'ятнадцять років моє життя поділилося на дві частини: життя до війни і 24 лютого, навіть зараз, коли я дивлюсь на календар, я не можу повірити що уже жовтень, і досі живу в лютому. Я впевнена, що забути ранок цього страшного дня в мене ніколи не вийде. Іноді мені здається ніби закриваючи очі я досі чую ці вибухи, сигналізації машин, бачу ці черги в магазинах, пусті дороги і новини, новини які не закінчуються, новини які всюди, але я все одно їх шукала більше і більше.

До 24 лютого побачити зранку гарний світанок було щастям, це сяйво на горизонті викликало посмішку, але 24 лютого і наступні ранки зустрічали українців заревом смерті, яке викликає сльози та страх який проходять по всьому тілі. Цей ранок змінив все, тепер я прокидаюся не через будильник, а через вибухи або сирену, якщо раніше літак в небі викликав посмішку, зараз я знаю що треба ховатися. Ніколи не думала що буду знати стільки інформації про військову техніку, особливо про ракети.

Я дуже довго не могла зрозуміти що почалася війна. Ходило багато новин про повномасштабне вторгнення росії в Україну, але всі вірили що нічого не буде і це проста паніка. Важко змиритися з тим, що навчаючись в 10 класі, готуючись до четверга, до простого навчального дня я навіть не підозрювала, що в цей самий четвер моє життя повністю перевернеться і всі мої проблеми стануть просто дрібницями порівняно з війною.

Вперше страшну фразу: «Почалася війна» - мені сказав мій сусід який зранку обходив всі квартири в нашому під’їзді щоб розбудити або повідомити сусідів. 

24 лютого моя сім’я не була готова до війни про складені тривожні валізи ми навіть не думали, саме тому валізи ми складати зранку паралельно одягаючись і готуючись хтозна до чого. Саме в цей ранок час ніби зупинився ці спроби додзвонитися до рідних і дізнатися чим більше інформації про те що робиться, все це перекреслило спокійне життя. Я згадую слова мами які вона говорила мені 24 лютого: «Через 3 дні буде легше». Через три дні справді стало легше але не по тій причині що я думала. Мені ніяк не приходило в голову чому буде легше, невже все закінчиться? Але легше стало тому що ми звикли, виявляється вибухи, сирени, війна все це може стати частиною життя. Розуміння того якою страшною є війна в повній мірі впало на мене після визволення окупованих міст. Всі ці жахіття які там відбувалися, при думці про них, мороз по шкірі.

Як війна відобразилася на моїй родині? Важке питання. Напевно всі зі своїми рідними стали більш близькими в цю важку годину. Зараз я хвилююся за свою сім’ю так як ніколи не хвилювалася, особливо коли в новинах я бачу що в їхньому місті пролунали вибухи. Найбільшим моїм страхом став страх за життя своїх рідних, коли вони не відповідають на дзвінки. Через війну багато сімей розділилося хтось зараз спілкується лише по телефону, а хтось не зустрінеться зі своїми рідними вже ніколи. Ніколи. Через війну я почала ненавидіти це слово. Ніколи. Дитина ніколи не побачить своїх батьків, батьки ніколи не побачать своїх дітей, ніколи не буде як раніше, я ніколи не пробачу те що відбувається в моїй країні, з невинними людьми які просто хочуть жити та бути щасливими. Ніхто не має жодного права вирішувати кому сьогодні жити, а кому вмирати.

Я вірю в перемогу моєї країни, адже ми не прийшли вбивати, ми стоїмо на захисті своєї домівки. Українцям щастя принесе тільки мирна та вільна країна, а за всі забрані життя росіяни понесуть покарання.