Валентина Михайлівна згадує про мирне життя, коли селище було густонаселеним та процвітало. З приходом війни жителям довелося стикнутися з обстрілами та залишити рідні домівки. Постраждало багато будинків і людей. Жінка дуже засмучена тим, що не може бачитись з дітьми, а обмежується лише спілкуванням по телефону. Вона мріє про мир і щоб припинилася стрілянина.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді: