Ірина, викладачка Волноваського опорного ЗЗСО І-ІІІ ст.

Хто надихнув на написання — Євдокія

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Здається, ніби це було вчора, а минуло понад тисячу днів від того тривожного лютневого ранку,коли війна нахабно увірвалась в наше життя та змінила його назавжди. Чи були ми готові до війни? Я - ні…

Гучні вибухи рано-вранці буквально зірвали мене з ліжка. Мозок відмовлявся сприйняти й усвідомити, що відбувається, а саме слово «війна» навіть не вкладалось у голові. Намагаюсь взяти себе в руки та заспокоїтись…

«Уроки скасовуються. Працюємо дистанційно. » - повідомила в групі вчителів директорка, та сама, яка потім першою зустрічала російських окупантів хлібом - сіллю на порозі школи.

Зараз мою рідну, «п’яту» перефарбували в кольори російського прапора, неначе познущались і зґвалтували,але для мене вона назавжди залишиться жовто-блакитною, якою я її пам’ятаю.

Захопивши лише деякі документи, вирішила йти до подруги на інший кінець міста. Все ж не одна. Що мені завадило в той час зібрати «тривожну валізу»? Розгубленість, страх, нерозуміння того, що насправді відбувається? Досі не маю відповіді на це питання. Мабуть,усе разом. Але зараз жалкую не за якимись особистими речами, лише за сімейними фотоальбомами, які залишились там разом зі спогадами про минуле.

Того дня до банкоматів, аптек і магазинів утворились величезні черги. На обличчях людей тривога,паніка та страх.

Але найстрашніше було попереду, коли з двома подругами та 15 - річною донькою однієї з них ми десять діб просиділи в підвалі, без світла, зв’язку та майже без їжі.

Літаки, що гули над головою та скидали бомби просто на житлові будинки, « Гради», танки, міномети,- від цього ціпеніло все тіло.

Стіни нашого підвалу ніколи,мабуть, не чули і не бачили стільки сліз, молитов та каяття…

Ми гадки не мали, що відбувається навколо. А вже коли почули автоматні черги і почались вуличні бої, стало зрозуміло, що місто частково захоплене.

Зранку, 5 березня до нашого будинку зайшли люди. Гучні кроки, чоловічі голоси змусили нас просто «завмерти», Але ми розуміли: нас все одно знайдуть… Коли військові з силою відкрили двері підвалу, перші почуті нами слова були рідною, українською! «Не бійтеся! Діти чи поранені є? Якась допомога потрібна?» Хлопці принесли нам воду та їжу,але попередили, що нам треба вибиратись із міста за першої можливості. «Наразі це неможливо. Ми не можемо вивезти трьохсотих. «Орки» вже на сусідніх вулицях…»

Ніколи не забуду очі цих військових… У них було усе відображення того, що несе людям війна,- біль, страх, страждання та відчай.

До кінця днів буду вдячна тим хлопцям, які допомогли нам вибратись з того пекла,направивши супроводжувати нас до військових броньованих машин собак-шукачів мін та вибухівок…

Спочатку була Павлівка, місцева школа. Потім Покровськ. Пересадка у Дніпрі на Львів. Їхали майже без зупинок, не вмикаючи світло у вагонах. Мої подруги вирішують їхати до Польщі. Я зупиняюсь у Вінниці,бо тут на мене вже чекала донька, яка евакуювалась з Харкова.

З того самого дня для мене почався новий відлік життя. Ми живемо у Вінниці з 2022. Чи змогли ми інтегруватися? Ні… Ми «біженці», «переселенці», «внутрішньо переміщені особи». Вінниця дуже гарна, і вінничани насправді чудові люди,хоча і часто ставляться до нас, переселенців, з недовірою, Іноді прямо говорять,що це ми винні у цій війні, але є і такі, що співчувають, підтримують і допомагають.За що я їм усім безмежно вдячна!

Чи вірю я в майбутнє України? Так, тому що я не лише жінка,мати, громадянка України. Я – учитель. І вже третій рік навчаю дітей дистанційно. Переважна більшість наших учнів перебуває за кордоном, є і діти з окупованої території, але навчаються в українській школі, а значить,чекають звільнення, сподіваються на перемогу та вірять у щасливе та мирне майбутнє.

І саме тому ця віра є рушійною силою для мене і кожного, хто працює,підтримує економіку,захищає щодня і продовжує боротися та будувати мирне майбутнє для наступних поколінь.