Чавага Ірина, викладачка Волноваського опорного ЗЗСО І-ІІІ ст.

Хто надихнув на написання — Назаренко Євдокія Юріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Здається , ніби це було вчора, а минуло понад тисячу днів від того тривожного лютневого ранку ,коли війна нахабно увірвалась в наше життя та змінила його назавжди . Чи були ми готові до війни ? Я - ні …

Гучні вибухи рано-вранці буквально зірвали мене з ліжка . Мозок відмовлявся сприйняти й усвідомити , що відбувається, а саме слово «війна» навіть не вкладалось у голові . Намагаюсь взяти себе в руки та заспокоїтись …

«Уроки скасовуються. Працюємо дистанційно. » - повідомила в групі вчителів директорка, та сама, яка потім першою зустрічала російських окупантів хлібом - сіллю на порозі школи.

Зараз мою рідну, «п’яту» перефарбували в кольори російського прапора , неначе познущались і зґвалтували ,але для мене вона назавжди залишиться жовто-блакитною, якою я її пам’ятаю.

Захопивши лише деякі документи , вирішила йти до подруги на інший кінець міста . Все ж не одна . Що мені завадило в той час зібрати «тривожну валізу»? Розгубленість , страх , нерозуміння того , що насправді відбувається ? Досі не маю відповіді на це питання. Мабуть ,усе разом . Але зараз жалкую не за якимись особистими речами , лише за сімейними фотоальбомами , які залишились там разом зі спогадами про минуле.

Того дня до банкоматів , аптек і магазинів утворились величезні черги. На обличчях людей тривога ,паніка та страх . 

Але найстрашніше було попереду , коли з двома подругами та 15 - річною донькою однієї з них ми десять діб просиділи в підвалі , без світла , зв’язку та майже без їжі. 

Літаки , що гули над головою та скидали бомби просто на житлові будинки , « Гради», танки , міномети ,- від цього ціпеніло все тіло.

Стіни нашого підвалу ніколи ,мабуть, не чули і не бачили стільки сліз, молитов та каяття… 

Ми гадки не мали , що відбувається навколо. А вже коли почули автоматні черги і почались вуличні бої, стало зрозуміло, що місто частково захоплене .

Зранку, 5 березня до нашого будинку зайшли люди . Гучні кроки, чоловічі голоси змусили нас просто «завмерти» , Але ми розуміли: нас все одно знайдуть … Коли військові з силою відкрили двері підвалу , перші почуті нами слова були рідною, українською ! «Не бійтеся! Діти чи поранені є ? Якась допомога потрібна?» Хлопці принесли нам воду та їжу ,але попередили, що нам треба вибиратись із міста за першої можливості. «Наразі це неможливо . Ми не можемо вивезти трьохсотих. «Орки» вже на сусідніх вулицях…»

Ніколи не забуду очі цих військових… У них було усе відображення того, що несе людям війна ,- біль, страх , страждання та відчай .

До кінця днів буду вдячна тим хлопцям , які допомогли нам вибратись з того пекла ,направивши супроводжувати нас до військових броньованих машин собак-шукачів мін та вибухівок…

Спочатку була Павлівка, місцева школа . Потім Покровськ. Пересадка у Дніпрі на Львів. Їхали майже без зупинок , не вмикаючи світло у вагонах. Мої подруги вирішують їхати до Польщі . Я зупиняюсь у Вінниці ,бо тут на мене вже чекала донька, яка евакуювалась з Харкова .

З того самого дня для мене почався новий відлік життя . Ми живемо у Вінниці з 2022 . Чи змогли ми інтегруватися ? Ні… Ми «біженці», «переселенці», «внутрішньо переміщені особи». Вінниця дуже гарна , і вінничани насправді чудові люди ,хоча і часто ставляться до нас , переселенців , з недовірою , Іноді прямо говорять ,що це ми винні у цій війні , але є і такі, що співчувають, підтримують і допомагають .За що я їм усім безмежно вдячна !

Чи вірю я в майбутнє України? Так , тому що я не лише жінка,мати, громадянка України . Я – учитель . І вже третій рік навчаю дітей дистанційно. Переважна більшість наших учнів перебуває за кордоном , є і діти з окупованої території, але навчаються в українській школі , а значить,чекають звільнення , сподіваються на перемогу та вірять у щасливе та мирне майбутнє .

І саме тому ця віра є рушійною силою для мене і кожного, хто працює ,підтримує економіку ,захищає щодня і продовжує боротися та будувати мирне майбутнє для наступних поколінь .