"Я завжди хотіла мати в своїй спальні панорамні вікна"

Будинок Світлани потрапив під вогонь, сильний вибух розтрощив вікна, частину стіни. Ще вчора гарна й ціла квартира перетворилась на руїни.

Я завжди хотіла мати в своїй спальні панорамні вікна.

Знаєте, такі великі, світлі, без підвіконня, щоб з них відкривався неймовірний краєвид. Їх ще називають французькими (такий собі характерний елемент архітектури французького класицизму).

Так от, сьогодні мрія здійснилася.

Я бачу спалене подвір'я, розтрощену дитячу пісочницю з чорним піском, згорілі дерева та розбиті лавки... Далі видніються такі ж погорільці – сусідні будинки, багатоповерхові гіганти, всередині яких жили тисячі українців.

В одну мить ми втратили все: житло, сім'ю, мрії, життя...

Ще кілька тижнів тому не вірилося, що війна прийде до нашого міста, ще кілька днів тому не вірилося, що війна прийде в наш дім, а сьогодні, я розгублена та збентежена, стою посеред своєї, ще вчора чепурної спальні з блакитними фіранками, і споглядаю на попіл війни.

Чи можливе таке в ХХІ столітті? Виявляється так, можливе. В країні, в центрі Європи просто на голови звичайних людей зграєю кровожерливих піраній посипалися смертоносні снаряди, вбиваючи та розтрощуючи все на своєму шляху: дахи будинків, вікна спален, тіла та серця людей.

Ворог нікого не жаліє, не вибирає, не помічає. Просто вбиває, перетворюючи на попіл війни спогади, тривоги, мрії, сни і саме життя...