"Я все ближче відчувала крижаний подих страхітливого створіння."

Іщенко Юлія Віталіївна

Мелітопольський НВК №16 ММР ЗО

Війна... Страшне слово, яке болісно чути. Гортаючи сторінки історії, я ніколи не замислювалася над тим, що і в моє життя увірветься це  чудовисько. 

Вперше я почула моторошне завивання потвори, коли мені було 10 років. До нашої школи прийшов справжній лицар, якому довелося подивитися прямісінько в запалені очі війни.  Руслан Давидович, благородний віршописець, який майстерно сплітає слова в пекучу, щемлячу лірику. Він прийшов до нас, школярів, щоб за допомогою пісні розповісти про біль, страждання, відчай - про почуття, які переживають захисники на лінії фронту. Здавалося, що бард співав всім своїм єством, намагаючись провести співчуття до закутків наших дитячих сердець. В його  баладах можна було почути страждання всіх українців, які так несподівано зіткнулися з жахами війни.

Моя родина була безжально розірвана. Хто б міг тоді подумати, що ми не будемо бачитись довгих сім років?! І навіть зараз не можна передбачити час нашої зустрічі… Кожен раз, дзвонячи родичам по той бік кордону, завмирало серце в передчутті лиха. Нам досі невідомі подробиці життя за лінією розмежування. Вони небагато розповідають, а  нам важко ятрити їх душу. Перегляд новин теж став для нас жорстоким іспитом.

Я не помітила, коли безжалісні пазурі війни роздерли мирну буденність, і білосніжна голубка миру в останній раз, подарувавши лагідний погляд, залишила нас.

Дні наповнилися тривогою і страхом за майбутнє. Майже кожен день було чути літаки, які низько пролітали над моєю домівкою. Батьки в неспокої вглядалися в небо, міркуючи, що ж на цей раз змусило залізних птахів розправити крила.

Коли я ходила до школи, все частіше в око впадали озброєнні масивні плямисті вантажівки. Справжнім шоком не тільки для мене, але й для моїх земляків стала поява на дорогах рідного міста справжнього металевого генерала, велетенського танка.

Тепер, виїжджаючи з міста, окрім кольорової стели, тебе зустрічала «колючка» і декілька озброєних солдат.

 Спостерігаючи за тривожними змінами, в голові роїться лише одна думка, все це до болю неправильно, не так все мало бути! Я хочу насолоджуватися солодким ароматом квітів, а не вдихати задушливий пил з під коліс броньованої техніки.

Чудовисько виявилося занадто підступним, і його зле гарчання ми почули лише на порозі свого дому. Страховисько ніколи не давало забути про себе, кількість покалічених життів вперто зростала. Наші землі окропили сльози неминучої втрати.

Страшні ті очі, які бачили загибель рідної душі. Матері і дружини, немов би святі мучениці, розплачувалися своїм щастям за всі гріхи, що здійснило людство за час свого існування. Сини і доньки, як ясноокі янголи, проводжали героїв в останню путь. На жаль, навіть ці небесні створіння плачуть...

Небагато сміливців здатні прийняти їх і повернутись до мирської буденності. Рубці слугуватимуть гнітючою спогадкою про криваву боротьбу за незалежність нашої батьківщини. 

Пройшло сім років, чудовисько прибрало свої залізні кігті і притаїлося. Страх змінився нестримним гнівом.

Ми чекаємо миру так само сильно, як жайворонок чекає перших променів сонця після безпросвітної довгої ночі.

Одна з істин Всесвіту проголошує: довгоочікуваний схід сонця настає після найтемніших сутінок. Я знаю, що неодмінно дочекаюсь того часу, коли небо знову стане чистим і безтурботним, звільнившись від гучного реву гігантів-літаків. Перемога у війні ще попереду, та ми віримо, що невдовзі і на наші землі прилетить білокрилий птах миру. Він злетить у височину, розриваючи блакить змахом могутніх крил, і в Україні нарешті настане бажаний мир…