"Вижив після розстрілу"

18 березня Микола Куліченко та його брати - старший – Дмитро й молодший – Євген, потрапили у полон. Російські військові зайшли до їхнього будинку із обшуком, знайшли форму ЗСУ одного з братів та дідові медалі. Куліченків вивезли з дому на катування та страту.

Врятуватися зміг тільки Микола. Куля пройшла чоловіку крізь щоку, він вижив, зміг вибратися з могили та пішки дістатися свого дому - за 40 км від місця розстрілу.

Неймовірну історію «повернення з того світу» розповів ведучій, актор та амбасадор Фонду Ріната Ахметова Олексій Суханов і передав її до Музею «Голоси Мирних».

Тут ми вдвох із Дімою стояли, а Женя трішки далі, ось так. І відразу на коліна, нас із Дімою до воріт, на коліна й обличчям у ворота, щоб ось так і руки за голову. А Женю тут на коліна поставили й почали допитувати його: де служив, чи був там, на передовій, ну, в АТО. Але вони відразу зрозуміли, що він десантник. З того боку я йшла, йшла, йшла, через город. Я підходжу сюди ближче, а мені видно ці решітки, воно ж видно, вони ходили як раз у це, у цьому ходили... Якщо б вони були трішки далі, я би їх не побачила, я б вийшла, нарвалася б на них. Я побачила, що стоїть «тигр», з автоматами, у касках. Я тихенько сховалася сюди, у туалет, сюди, і мені чути, як вони від’їжджали-під’їжджали. У цьому туалеті я перестояла.

І скільки ви в туалеті ховалися?

Десь хвилин 15, може, 20, я ось так тихенько, тихенько, тихенько підходила, кожного шурхоту... Я ось так зайшла до цього боку. Я дійшла, я дивлюсь — ось там розкидані повністю у дворі речі, одяг, військовий бушлат лежав.

Мене як почало трясти, у мене був такий шок! Я як зайшла в дім, як побачила всю цю картину, усі ці речі були розкидані, повністю всі шафи...

Суцільний безлад був.

Коли Ірина повернулася вже до хати, братів там вона не побачила, речі були розкидані. Братам на руки наділи кайданки, зав’язали очі, посадили у військову броньовану машину, як ми почули, «тигр»; Ірина нам розповіла: на таких авто не їздять рядові солдати: або розвідка, або спецпризначенці тільки пересуваються, ну така а-ля військова еліта. Так ось, чоловіків вивезли за 40 кілометрів від села на пилораму. Ми побували й там, побачили на власні очі докази катувань, тому що саме там розташований був той самий штаб, де цькували людей.

Коли ми сюди приїхали вперше, ми обійшли повністю всю територію. Я коли зайшла сюди, у мене прямо відчуття було, що все це відбувалося тут. З тієї причини, що я побачила всі ці пов’язки — ось ці, про які Коля розповідав, що їм зав’язували очі, пінопласт, на якому сиділи. Він казав, їх накривали ковдрами. Ковдри ці побачила, вони всі в крові були, ось у крові, дивіться, всі в крові.

Ось цим їм зв’язували ноги, ось ці пов’язки. Форму забрали, тут іще форма була, ось українська форма. Я також ходила дивилася, розмір приблизно Жені; речі, які вони забрали.

Потім братам знову зав’язали руки, очі, закинули в багажник і повезли. Я запитав у Миколи, про що вони говорили між собою дорогою, поки їх везли. Він сказав:

Тоді була ніч, їх вивезли за село, дістали з багажника, поставили в шеренгу і одразу, ні про що не питаючи, без попередження почали розстрілювати. Миколу штовхнули, він був другим. Спочатку одного брата Миколи вбили. Він зрозумів, що падає в яму, там уже лежав один брат, а зверху на Миколу впав третій брат.

Я впав, і я розумів, що я живий. Живий. Що мені потрібно якось далі, щоб вони не помітили, щоб... Він мене штовхнув у яму, я впав і ось так згрупувався, щоб не на спині, а я на лікті й на коліна... Я трішки навіть міг дихати, і я чекав до останнього, коли вони поїдуть.

Уявіть собі, і від смерті він врятувався, і потім він подолав багато кілометрів, аби, знаєте, обійти всі ці блокпости, оминути їх, рашистські блокпости, і зустріти ту саму жінку, Валентину Петрівну, яка надала йому першу допомогу і фактично, дійсно врятувала його. Вона доглядала за ним декілька днів.