Викладач МВА, бізнес-консультант Олег Москаленко під час широкомасштабної російсько-української війни зміг вивезти за кордон сім'ю. Після повернення додому потрапив у російський полон. Його били і катували, а потім у наручниках кинули замерзати до смерті.

Через обмороження та травми він втратив кілька пальців і частину стопи. Дві доби пролежав у ямі, а потім – у льоху. Витримавши нелюдське катування, Олег, завдяки такому ж як він полоненому, дивом залишився живим.

Це мені здавалося ніби в казці. Да, бо це те, що ніколи не може бути, тому що я сам взагалі за освітою інженер, аналітик, бізнесмен в кінці кінців, і ні в яких моїх прогнозах, розрахунках такого не могло бути, тому що не могло бути. І відверто кажучи, коли почалися обстріли, це було якесь дежавю, я просто не міг повірити, що я знаходжусь саме тут, і саме це відбувається зі мною.

Ми якраз були у власному будинку, буквально за декілька днів, коли почалися реальні обстріли, а ми ще прихистили друзів, тому що вони почали втікати з Києва, виїжджати. І це було щось неперевершене, коли починаються обстріли між ЗСУ і окупантами, це все, а ти стоїш між ними, це було щось неперевершене, особливо коли почали падати міни і розбивати будинки.

Ми жили тільки новинами, дивилися, що відбується в Україні, ще раз повторюсь, цьому ніхто не вірив.

Але наступив той момент часу, коли обстріли, міни, обстріли танкові, вони почалися взагалі поряд, над нашими будинками.

Ми прихистили наших знайомих з Києва і думали, що будуть якісь події в Києві, а у нас буде все тихо, але ми глибоко помилялися.

Четвертого числа нас було ціле містечко, це десь 300 мешканців. І наступив той момент часу, коли дві міни прилетіли конкретно в нас, в два будинки – в секунді з будинку нічого не залишається. Причому у нас були якісь… у нас було якесь уявлення: ну починається обстріл, ми можем там добігти до погребу, там засісти і, в принципі, там пересидіти. Але на самому ділі це все не так, тому що при мінному обстрілі міна просто прилітає, ти її не чуєш, не бачиш – і будинку немає. Ми організували охорону нашого містечка (ще раз повторю), це десь близько 300 будинків, ну і там купа людей. Але коли почалися прямі прильоти на містечко, благо, це було без жертв. Але коли я побачив, що таке приліт 120-міліметрової міни – ну нічого, з будинку нічого не лишається, я прийняв рішення, що ми маємо виїжджати.

В цей момент часу в будинку був я, моя дружина, молодша донька (старша донька – вона живе і працює в Арабських Еміратах через те ми були втрьох), і наступив той момент часу, коли оце розірвався будинок. Я прийшов додому, а я тоді забезпечував охорону містечка, я прийшов додому і сказав своїм дівчатам: «Збирайтеся, ми там, ми виїжджаєм».

У полоні мене просто вбивали, змішували з землею…

На наступний ранок о 9 годині пів містечка зібралося виїжджати, але якраз моя машина і ще 10 сусідів – якраз зі мною ще 10 машин – ми були першими, які виїхали на Житомирську трасу. Ну це… це було що… Я не знаю, з чим це зрівняти. Вся дорога була… (Тоді вже працювали «Байрактари».)

Ціль моя була – це вивести сім’ю, тому що я хотів, щоб дружина з донькою, вони виїхали за межі України. Вони виїхали в Польщу, я прийняв рішення повертатися назад, тому що і по питанням бізнесу, по питанням оборони – купа питань, тут просто купа питань, і на мене багато зав’язано людей. І я почав повертатися назад. Дорога назад, вона зайняла багато часу, назад я заїхав до Львова, до своїх друзів, потім я заїхав в Хмельницький.

Між селами Ясногородка і Мотижин це я був сам за кермом автомобіля, я був в цивільному, я був як цивільна особа. Я проїхав село Ясногородку, воно якраз було після обстрілу, до речі, є новини що в Ясногородці був чи ракетний обстріл, чи що.

Я звернув увагу, що була розбомблена газова підстанція, і там щось горіло. Я проїжджаю і думаю: «Нічого собі, оце тут відбуваються справи».

Я з Ясногородки повернув по навігатору на Мотижин, і буквально десь між цими селами (я зараз не можу сказати точно) я спускаюсь с пригорку, підіймаюсь і бачу повалені дерева лежать, з однієї і другої сторони, причому одне на одному.

Я, відверто кажучи, на російській мові «не сообразил», я думаю, ну мало чого вони впали, я зараз під’їду, їх об’їду і поїду. Коли я під’їхав до них і загальмував, з лівої сторони підіймається людина одягнена в зелене. Це вже був окупант, це була диверсійна група, і в цей момент, коли він: «эй, вылазь», я не пам’ятаю вже слова, дивлюся, що в мене від лівої сторони до правої, можливо, це моя картинка світу…

Військові  воюють з військовими, якщо ти цивільний, ти не маєш ніякого відношення, мене просто під прицілом тримають ці люди справа до ліва. Зрозуміло, що була команда вийти з машини – я вийшов. Мене положили просто на землю перед машиною, я пролежав десь там години півтори. Вони повністю прошманали машину, тобто повністю передивлялись машину.

Я взагалі там весь час в національній символіці, то єсть в мене там український прапор на плечах, написано «Україна», всі ці речі.

Я відразу як тільки виліз, мені наділи якусь там чорну мішковину на голову, я фактично нічого не бачив, от весь час, поки я був в полоні, це от з мішком на голові.

Коли вони повністю обдивилися машину, в мене були оце ж там український прапор. А що ти бєндєровец, а що ти тут вот это там понадевал на себя? И так далі.

Коли вони це все проговорювали, уявіть собі, що це відбувалось просто побиттям, тупим побиттям, поки вони доглядали там, обшукували машину. Безумовно там нічого не було, крім моїх там  власних речей. Десь через годину чи годину з чимось вони мене підняли під руки, оділи наручники, із цим мішком вони почали мене вести.

Зрозуміло, що там ніхто не звертав на мене уваги. Я загубив свої кросівки, в яких я був одітий, тобто вони просто знялися і зрозуміло, що там ніхто не підіймав, причому що це все відбувалося постійним побиттям. Коли мене вже евакуювали до Німеччини, я побачив свою фотографію – я просто сам себе не взнав, тому що я був синій. Від макушки і до п’яток на самому ділі, як оказалось.

Провели таким чином, я думаю, я оцінюю кілометра три і з побиттям.

«А що ти, бєндєровец, рассказывай, где тут твои части, а чего ти здесь ездишь?» Я кажу: «Та я взагалі цивільна людина, я от там проїжджав»

Ну це все не доходило, мене кинули у яму земляну, десь там метрів два глибиною, і перед цим безумовно мене там побили. То єсть от ти стоїш з мішком на голові, з наручниками ззаду, і тебе просто б’ють, от просто тупо убивають, після цього кинули в цю яму. Відповідно, я був голий, ну яка там майка була, і був босий.

Це були ще морозні ночі. Це завершилось приблизно такими речами: на руці мені ампутували якусь кількість пальців, на другій руці тоже укоротили, а по ногам (я не буду показувати ноги) просто мені повірте, по ногам мені також ампутували одну третину стопи, її зараз немає на одній нозі, а на другій нозі, скажемо так, не всі пальці. Я з операції, мене буквально тільки вчора виписали, тому що я не зміг…

Але дві доби я провів… оце, оце, буквально в ямі ти лежиш скручений, як калачик, побитий. Після двох діб мене дістали, і я не знаю, на якій техніці, тому що весь час на голові щось було. Перевезли мене і кинули в погріб, буквальний погріб, в якому внизу була вода. Це вже ми оцінили після цього ще з двома хлопцями.

І ми просто були на сходах, ми там просиділи декілька діб в сидячому, лежачому, чорт його знає в якому положенні.

Зрозуміло, що там ніхто не годував, зрозуміло, що це охоронець там з ранку відкривав, дивився: чи там є кількість тіл, чи на місці і там закривав. Кількість людей, їх там було 12 чоловік, я перерахував, коли ще сидів в машині. Це була, ну з військової точки зору, це була стандартна диверсійно-розвідувальна група, тобто вони були озброєні гранатометом, кулеметом і там автоматами.

І я безумовно не знаю там їхніх цілей, але з того моменту, самий початковий момент, це були інтернаціональні загони, це були там і бородаті, і не бородаті, і рускі, і не рускі, і так далі. Тобто сказати, що це там були «кадирівці», чи не «кадирівці», чи хтось, я не можу сказати. Це була російська диверсійна група, яка складалася з різних національностей.

Я можу сказати так. Протягом двох діб, поки мене тримали в ямі, мене періодично доставали на допити, частину мені просто там в яму казали. Допити вели росіяни, ну тому, що там буряти чи «кадирівці», чи когось іншого… Я просто сам служив в радянській армії, і я знаю, що там така різна національність.

Допити вели виключно росіяни, тому це були коректно поставлені питання, вони були абсолютно логічні, вони переслідували якусь мету. Друге питання, що я кожен раз, там, як правильно сказати, мені весь час не вірили, то єсть там… Вони кажуть: «Ты служишь в армии?» Кажу: «Та ні, я не служу, я от просто, як ви мене бачили…»

І кожен раз, як мені здається, це моя гіпотеза, коли відповідь їм не подобалась, мене просто тупо били.

Вони питали, в якому підрозділі ти служиш, а ти на самому ділі снайпер, а коли аргументів в них не хватало, вони казали: та ти взагалі бандеровець. Що в тебе там, що ти оце нашивки понадівав, «что вы там, сволочи, себе придумали, вот ми вам там, типа, счастья и свет несем, а вы, что ви себе тут творите».

То єсть вони, якщо сказати українською мовою, вони самі накручували себе, запитуючи щось; отримуючи там відповідь, яка їх не задовольняла, вони просто били. Якщо ви питаєте, чим там били? Просто били тупо прикладами автоматними і кулеметними.

Особливо коли я лежав в ямі, там на самому низу, от, мене просто змішували з землею, я тоді не міг зрозуміти. Кажу: «Слухайте, чого ви мене б’єте?» Мене тупо убивали, то єсть їм там було без разниці, що я буду говорити, ну і таке інше, то єсть вони просто тупо вбивали. А для мене в моїй картинці світу це воно не складалося.

Я хотів сказати: «Ну дивіться, я ж вас там зустрічав не зі зброєю в руках, тобто я вам там не погрожував, я їхав там по цивільній дорозі».

І так далі, і так далі. Ну десь так.

Наручники так ніхто і не знімав, мені вже в Германії робили, зашивали тут шви, тому що в мене даже кожа на руках повідмирала, і просто тут вирізали, і просто зашивали… І після цих декілька днів нас кинули в інший погріб. В інший погріб добавили ще одного хлопця – нас уже стало четверо. Там були якісь дерев’яні колоди, я вже не міг сам ходити, я не міг ступати на ноги, хлопці мене просто туди клали, хлопці мене просто напували. Я од сили день от там лежав, ще б там відбулося декілька днів.

Але що я забув сказати зразу, що в перший день, коли мене брали і посадили в земляну яму, мені от пальці всі порізали. Це було просто знущання, ну це так виглядало там: ану, розказуй, де там стоїть твій підрозділ; або там, а ти скажи нам ти, навєрно, снайпер. Кажу там: «Відчепіться від мене, я цивільна людина». І вони, допитуючи мене, просто різали, різали пальці. Ну, якщо в житті прямо там, поперек, якщо в житті там порізано – перемотав і якось воно там заживає, то тут зрозуміло, що це все було грязне, я був в землі.

І коли я вже знаходився в погребі, в мене ці руки почали гнити, вони почали просто смердіти. Кажу, ну, кажу, руки уже смердять, кажу, або випустіть, або щось зробіть з нами, тому що, кажу… Ну, і відповідно, біль була така, я не знаю, що відбулося, я не знаю, який там був настрій і так далі, ну десь години через півтори повертаються два окупанти, вони беруть мене під руки, беруть ще одного хлопця (його звати Паша, Павло), вони нас двох садять в якийсь транспортний засіб, починають везти. Кілометрів десь 30–40 вони нас кудись завозили.

Ну завезли вони нас в самий що не є ліс, я навіть на сьогоднішній час не знаю, де ми були в лісі, де і в право і вліво нічого немає, тобто це просто дикий ліс, вони просто кинули нас в лісі. Це вже було після обіду, година 4-5, і оттуда ми просто самі не вибралися.

Це були ще морозні вечори, вони нас просто кинули вмирати, потому що ми оттуда самі не вибралися би.

Прийшли до тями. А він був здоровий, він міг йти, все там робити, а я не міг йти, то єсть я вже фізично не міг йти. І він молодший за мене, він так постійно з повагою до мене. Постійно води мені давав попити, тому що я сам не міг, і він так з повагою, а вже були і руки не ті, і ноги. І він каже: «Олег Олександрович, давайте спробуємо йти».

Ми пройшли десь метрів 900, ну може до кілометра в одну сторону. Я розумію, що не можу йти, от просто, то єсть я не можу ступати, тому що ноги були відморожені.

«Давай ти мене залишаєш тут, у лісі. Вийди до людей і потім ти за мною повернешся».

Ну, а він каже: «А якщо це буде завтра зранку?»

Я кажу: «Паш, все одно я не транспортабельний, – кажу. – Давай як у тебе вийде».

Це нам просто Бог над нами був чи що там було…

Він каже: «Ну добре, я почну».

Він в кілометрах в трьох чи п’яти від нас знайшов будиночок лісника. Це абсолютно маленьке якесь приміщення, але в чому був там великий плюс – там була груба, то єсть її можна було топити. Якимись зусиллями він мене там дотягнув до цього будинку, йому вдалося. Ну, це ліс, там є дрова, вдалося розтопити цю грубу, і ми перший раз за оці неділю чи 10 днів там нагрілися.

Коли настав ранок, поряд була просто розбита стояла машина без вікон, там щось таке поламане, і йому вдалося її завести. Я не можу навіть пояснити, як це відбулося, ну вона, ото знаєте як, є зламок стоїть коло лісничиства, тому що так ми б не вийшли, а зі мною тим більше, тому що я не міг йти. «Олег Олександрович, – каже, – а я цю машину завів, і вона їде».

І власне, завдячуючи в тому числі і цьому хлопцю, ми почали їхати, ми почали вибиратись.

Але треба зрозуміти, що у нас не було ні телефонів, у нас не було ні навігації, от у нас нічого. Ну і плюс до того, ви знаєте, що назви всіх населених пунктів, їх познімали, тобто ми навіть коли кудись виїжджали, ми просто не розуміли. де ми є, і ми їхали що називається наобум.

І наша гіпотеза була так: в мене були абсолютно чорні руки, шкіра уже чорна, і пальці ніг і рук, на ноги я нічого не міг одіти, вони просто були чорні, руки були переді мною.

Ми виїхали на Бишівський блокпост, на наш, на ЗСУшний. І я зараз згадую – сміюся, коли ми, ну нас зупинили просто і підійшли оглядати. І наші хлопці вони так дивляться на мене…

Уявіть собі, сидить кадр босий, там в якійсь майці і з чорними руками і ногами. І вони звертаються, кажуть: «В ви куди їдете?» Я кажу: «Ми їдемо на Северинівку, до мене додому».

Яке, каже, тобі додому? Тобі, каже, в лікарню треба їхати. Та ні, кажу, все нормально, це Бишівський блокпост. Вони викликали швидку допомогу.

Вже коли я потрапив в реанімацію у Фастів, дружина моя координувала мої пошуки. Так сталося, що вони мене якраз в Макарові і вичислили. Але оцінка ситуації, що саме немає медикаментів, що у реанімації та що у Фастові на той момент часу і можливості, які є взагалі в медицині, і той стан, в якому я знаходився… Уявіть собі, лежить синє тіло з чорними руками і ногами.

Було прийняте рішення, щоб мене, все-таки, вивезти за кордон до Німеччини полікувати. І завдячуючи зусиллям моєї дружини, вона підключила всіх моїх друзів, які є в мене за кордоном, а не тільки в Україні, вони організували в тому числі (а я вже був неходячий), організували дозвіл, оскільки зараз є відповідний закон про мобілізацію, щоб мене випустили. Мене транспортували із Фастова на Чернівці, ми там переночували ніч, потім звідти ми переїхали до румунського міста Сличау і звідти літаком ми долетіли до Мюнхену.

І от фактично, я не знаю, з 14-го чи 17 березня до цього часу я тут постійно на операціях. Зразу їх було дуже багато, тому що лікарі оцінювали, що мені там ампутувати, що залишати. Купа, купа питань, тобто це було вже порядка 5-6 операцій.

Ми однозначно війну виграємо по тій простій причині, що ми б’ємося за себе, розумієте, ми допомагаєм своїм людям, ми відбудовуємо своє, тобто у нас абсолютно інший рівень мотивації – ми за своє, і цим там сказано все.

Притому, що ми там голодаєм, це притому, що нас убивають і так далі. І скажу вам відверто як людина в душі військова: якщо у твого підрозділу (це стосується не тільки там армії, це стосується і бізнесу), якщо у твого колективу, твоєї команди немає внутрішньої мотивації чого вони це роблять, це питання не тільки грошей, не тільки якихось премій, якихось нагород. А от немає внутрішньої мотивації, чого ти це робиш, як правило, ти не зможеш досягнути ні бізнесу того, ні мети захисту держави.

На закінчення війни нам прийдеться дуже важко працювати, відбудовуючи Україну. Це в той час, коли весь світ буде рухатись далі, через те роботи у нас буде ну просто купа.

Я не зупиняюсь в своєму розвитку, зрозуміло, що зараз не так інтенсивно, але я не зупиняюсь в своєму розвитку, розвитку тих людей які зі мною в одні команді, і я продовжу просто це робити, але більш інтенсивно, але вже на території України.