"В Маріуполі ми жили надією, але ця надія гинула з кожним вибухом"

Разом із чоловіком Катя два тижні прожила у курному підвалі. 13 березня тричі могла загинути. Бачила, як вмирали діти та дорослі. Як люди об'єднувалися заради порятунку одне одного. Як десятирічна Соня кричала мамі, що тато не може загинути. Він же рятівник.

Ніхто не сприймав серйозно, що війна може прийти і бути такою. Я на роботі почула сирени. Але не розумієш, куди тікати. Із цього почалася наша війна. Ми пішли з роботи раніше. Ти прокидаєшся від сильного вибуху. У тебе навпроти приватний сектор та горить будинок.

Усі два тижні, які були у підвалі, - це густий потік пилу. Здивувало, що в такий страшний момент, моторошний момент, з одного боку, ти бачиш нелюдську війну, руйнування, смерть. А з іншого боку, ти бачиш, як об'єднуються люди. Допомагають один одному просто вижити. Ти розумієш, що людство живе.

У нас у підвалі була чотиримісячна дівчинка. Допомагали мамі. У сусідньому під'їзді жінка народила. Якось уламок потрапив у півторарічного малюка, дитина загинула від осколкового поранення.

Найзапам'ятніший день для мене - 13 березня, 13 МКР, коли я могла загинути три рази. Страшно засипати у укритті, коли постійно стріляють. Вибухи були і вночі, і вдень. Наш будинок уже багато разів горів від влучень.

Це було з тих днів, коли мені снилися неприємні сни. І я прокинулася о 4 годині ранку. Зі мною прокинувся Сашко, рятівник. Відчули запах. Зверху була крамниця, вибухали банки з фарбою. Ми мали лічені секунди. Ми всі вибігли в коридор. І побігли до виходу.

Натовп, тиснява, крики. Частина людей вийшла з укриттів, щоб не задихнутися. Темрява. Навпомацки вийшли до середини двору. Картина: білий дим, вибігає натовп врозтіч. Подумали, що це ДРН. Щодо тепловізора це так і виглядає. І нам відкрили мінометний вогонь. Просто по живих мішенях. Ми побігли до прибудови. Повз нас міномет.

Ми стукали щосили. Нам відчинили двері. Поруч із нами падають міни. Ми хвилею вдрукувалися у під'їзд. Потім спускаємось у підвал. Знову вибух. І я падаю.

Коли сиділи у підвалі, довго думали. Все вирішує нагоду. Той підвал не був укриттям, були дірки та перестрілка. Я боялася, щоб куля не залетіла. Довго думали, що робити. І вирішили перебратись назад. Були постріли, десь поряд. Прибігли до того укриття. Мені дали коньяку. Щоб заспокоїтись.

А інша родина, Сашка рятівника, дружина, донька, брат дружини, бабуся, дідусь. Вони перейшли до того підвалу, звідки ми прийшли. Там було свіже повітря. Вони перетягли всі речі. І за кілька годин наш будинок затріщав від вибухів. Думали, що це потрапляння до нас. Думали, що в нас щось упаде. Ми вибігли в коридор.

Бетонна плита там поховала людей. Вибух, хмара пилюки, тільки від цього можна померти. Розібрати завали не змогли. Люди тікали. Це такий несамовитий крик. До нас влетіла Соня, вона плакала. Ми намагалися її заспокоїти. Прийшла мама. Обличчя все у крові. Потім поступово повернулися всі члени сім'ї, окрім двох. Тато її та брат дружини.

Тоді загинуло багато людей. Там була жінка з немовлям і п'ятирічним сином. Він усіх смішив. Але ми їх потім більше не бачили. Цього дня я точно запам'ятаю на все життя. У Маріуполі постійно гинули люди. Кожен вибух - це чиясь смерть та поранення.